read-books.club » Пригодницькі книги » На Зеландію! 📚 - Українською

Читати книгу - "На Зеландію!"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На Зеландію!" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 61 62 63 ... 66
Перейти на сторінку:
тому, хвацько заштовхавши руки в кишені джинсів, подався тинятися поміж ресторанчиків та дьюті-фрі-магазинів, задоволений собою і тим, як усе вийшло.

Рано… ой, як рано я розслабився… Ви вже, мабуть, забули: авантюра не закінчилася, поки вона не закінчилася.

Забули, не віднікуйтеся.

Бо я тоді теж забув…

* * *

Шосте травня 2011 року, 21:30. Terminal International оклендського аеропорту.

Посадка на рейс NZ 289 починалась о 22:20. У мене в запасі була ціла година. Все б чудово, якби не один маленький нюанс. На той момент я провів без сну повних тридцять шість годин…

Натрапивши на нічогенький суші-бар посеред магазинів, вирішив себе побалувати і влаштував скромне святкування успішного перетину новозеландського кордону. Замовив два каліфорнійські роли і невелику (330 мл) пляшку новозеландського пива. Добре поїв, посидів. Життя налагоджувалося!

Рівно о десятій вечора я причвалав до ґейту № 56. На електронному табло світилося «SHANGHAI NZ 289». Нижче, значно меншими літерами, писалося: «Wait for boarding».[66] У темряві під вікном вимальовувалися обриси гігантського «Boeing 777–200» з характерними маорійськими завитушками на хвості.

До посадки залишалось зовсім небагато часу – в залі очікування було повно людей. Відшукавши одне вільне місце навпроти виходу до літака, скинув рюкзак на підлогу, всівся і став чекати.

Проблема була в тому, що мій патетично-піднесений настрій, викликаний начебто завершенням авантюри, геть не в’язався з моїм фізичним станом. Мозку хотілося цвірінькати від утіхи. Провівши тридцять шість годин у вертикальному положенні, тіло цвірінькати відмовлялося.

Десь саме в той момент пиво і суші почали всмоктуватись у кров…

І так мені стало добре, так тепло і хороше, що словами навіть не передати. Ноги ніби відключилися. Зробилися м’якими й неслухняними. На душі потепліло. Здавалося, ще зовсім трохи, і я, наче просвітлений індуїстський йог, здіймусь у повітря, ген під стелю терміналу, і полечу високо-високо!

І я таки полетів…

Точніше – заснув і літав уже вві сні.

Очухався я о 22:57. Це я добре пам’ятаю, оскільки на екрані під написом «SHANGHAI NZ 289» зазначався поточний час. Замість «Wait for boarding» блимало «BOARDING», а перед виходом до літака вишикувалася довжелезна черга.

«Boeing 777–200» – це великий літак. Розмах крил – 60 метрів, довжина – 65. Вага в момент зльоту з повними баками палива – 250 тонн. Цей широкофюзеляжний авіалайнер є одним з найбільших у світі, вміщає 400 пасажирів. Я, власне, до чого веду: ви уявляєте, яка там була черга?

Пролупивши баньки, я сонно оглянув вервечку з кількох сотень людей, кінця якої не було видно. Позіхнув. Подумав, що треба піднімати гепу і йти займати місце в кінці черги. А тоді побачив, як неймовірно повільно працівниці «Air New Zealand» пропускають пасажирів до рукава, що вів у літак. Їх було двоє на таке стовписько. І почав думати інакше, по-інженерному. По-українськи. «Нема дурних! Без мене не полетять!» Не знаю, звідки у мене взялася така впевненість. Може, через те, що ніколи не запізнювався на літаки? Хай там як, я вирішив не йти в кінець черги, а дочекатися, коли кінець черги підійде до мене. Нехай усі зайдуть, а тоді вже заскочу. Тим більше, сиджу ж перед самим виходом, хіба ні?

Подумавши отак, я знову заснув…

Друзі, а вам ніколи не доводилося сидіти в літаку, повністю готовому до відправки, і чекати одного-єдиного довбня, який у цей час може спокійнісінько цмолити каву в кафетерії або ж, заклавши руки за спиною, блукати магазинами в іншому кінці терміналу? Турбіни вже заведені і жеруть пальне, пілоти готові відшвартуватися від терміналу, диспетчери чекають, щоби поставити борт у чергу на зліт (з мовчазною люттю спостерігаючи, як графік відльотів сходить на пси), триста чоловік на борту сатаніють, непорушно пристебнуті на своїх місцях, а та скотина тиняється невідомо де, якогось дідька думаючи, що вимогливі волання на межі істерики, які звучать по гучномовцю, стосуються кого завгодно, але тільки не його. Оскільки цей довбень уже зареєстрований на рейс, то літак затримують, поки працівники аеропорту виловлять того козла і припруть під потрібний ґейт (при цьому їм іще треба посміхатися, ага). Таке трапляється. Я часто ставав свідком подібних ситуацій і пам’ятаю, з якою ненавистю – з німою, але в той же час насиченою, практично відчутною на дотик злобою – зустрічають того недоумка решта пасажирів і члени екіпажу. Та що там казати! Якби двері відчинялися протягом польоту, я б власноруч викидав таких за борт, супроводжуючи табличкою «ВІН примусив чекати 300 чоловік», прибитою десятисантиметровими цвяхами до грудей.

Так ось, повертаємося тепер до наших баранів.

…Прокинувся я через сорок хвилин. Так, так, ви все правильно порахували: через двадцять п’ять хвилин після того, як рейс NZ 289 мав би вже летіти в напрямку Піднебесної.

Я роззирнувся і з жахом усвідомив, що довкола мене сидять інші люди. Пасажири на якийсь інший рейс, посадка на який відбувалась через сусідній ґейт № 54. Довкола не було жодного з тих писків, які зафіксував, вмощуючись на крісло годину тому. Я похолов. Злякався більше, ніж тоді, коли мене зупинили поліцейські перед кампусом Оклендського університету. Серцебиття віддавалось навіть у очах!

Присягаюся, то було найстрашніше пробудження за все моє життя!

Я зиркнув перед себе і на електронному табло побачив напис «FINAL CALL». Правда, це нічого не означало. Напис міг залишитися вже після того, як лайнер відлетів. Раптом я уявив, як дзвонитиму Притулі і казатиму: «Ти знаєш, чувак, тут така штука… все пройшло класно, але нам… ну, нам треба трохи переглянути бюджет поїздки… Ні, ні, нічого серйозного, просто я заснув перед ґейтом і проспав літак…» Бляха, та він мене повісить у вітальні «Нового каналу»!

Під екраном, де все ще мигало «FINAL CALL», стояла явно розлючена новозеландка у формі «Air New Zealand»: щелепа випнута, риски брів прямі й напружені, на шиї – червоні плями, розкидані у формі Індонезійського архіпелагу. Дівчина піднесла до губ мікрофон, втупила погляд кудись у вічність і покривленим від гніву голосом затягнула:

– Mister Maksym Kidruk, please, come immediately to the boarding gate number 56! We are closing the gate! We are about to depart!!! – Останні дві фрази вона проспівала. Тільки не як у опері, а як на концерті хеві-метал (не Роб Хелфорд,[67] звісно, та все ж мене пройняло). – Maksym Kiduk… Maksym Kidruk… please, come directly to your gate![68]

Кілька секунд я розрізняв тільки своє ім’я і ніяк не міг догнати, що від мене хочуть. А потім до мене дійшло.

– It’s

1 ... 61 62 63 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Зеландію!», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Зеландію!"