Читати книгу - "Армагед-дом"

чергою, затверджує особисто Президент. Родичі посадових осіб, що входять до переліку, евакуюються на загальних засадах. Винятки не припускаються. Будучи звільненим від посади, службовець втрачає право на позачергову евакуацію. За дотримання даної постанови відповідає Центральний штаб ЦО й особисто Голова Оборони…

(Указ Президента «Про зміни в Домовленому часі» від 15 травня 17-го року 54-го циклу)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Здрастуйте, діти. Мене звуть Лідія Анатолівна.

«Діти» стояли кожен біля свого місця. Добряче їх вимуштрували. У Лідчин час заведено було вітати вчителя, трохи відірвавши зад від стільця й іноді — за бажанням — вигукуючи нерозбірливе привітання. Ці встали як солдатики, у відповідь на привітання одночасно кивнули головами і сіли лише після відповідної команди.

Лідка мимохідь роздивилася клас. Кілька тьмяних таблиць із риб’ячими та жаб’ячими кишками, схематичне зображення чотирьох стадій розвитку дальфіна, «Режим дня» з повчальними до нудоти малюнками, «Внутрішній розклад», із яким Лідка ознайомилась іще під час прийому на роботу. Бридня собача, все розписано — за скільки хвилин приходити, на якій перерві їсти, на якій пити, підручник класти праворуч, щоденник — ліворуч, поділ форменої сукні має закривати коліна, сорочка під форменим піджаком має бути однотонна в будні й біла у свята, і не дай Боже картата чи смугаста. Для вчителів існував свій «Розклад», що викликав у Лідки криву посмішку, яку, на щастя, вдалося приховати від директорки.

Ну що ж, кролики, почнемо.

Мабуть, у неї був дуже красномовний погляд у ту мить, в усякому разі «кролики», що були завовтузились за своїми столами, знову затихли і втупили очі в нову вчительку.

Старша група, всім по шістнадцять років. Боже, як паскудно почуватися старою. Доки не побачиш цих недоростків, доки не порівняєш себе з ними — якось легше повірити у власну нескінченну юність…

А їй же всього тридцять три. Але таке відчуття, що шістдесят. У всякому разі, сьогодні в неї саме таке відчуття.

— Починається новий навчальний рік, для вас він буде останнім. Ви тепер випускники, отже, на вас лягає основна відповідальність…

Вона на мить затнулась. Що за відповідальність на них лягає — грець його зна, просто треба ж було сказати щось про відповідальність, тепер це обов’язкове, найголовніше слово, яке від частого вживання втратило будь-яке значення.

— …відповідальність за успішне опанування знань. Під час апокаліпсису ви маєте показати себе свідомими громадянами, а в новому циклі — гарними фахівцями і ще більш свідомими сім’янинами… сім’янами.

Їй було смішно, але вона не дозволила собі навіть усмішки. Якщо директорка підслуховує під дверима — нехай собі. Вона, Лідка, каже цілком політкоректні речі. Відповідно до часу. Відповідно до побажань.

— Сім’янами і сім’янками, — сказав чорноволосий хлопчик за другою партою в лівому ряду. Сказав тихо, але Лідчин гострий слух спрацював безвідмовно, тим паче що чогось такого вона весь час чекала.

— Устань. Як твоє прізвище?

Підліток почервонів і підвівся. Невисокий, з широкими вилицями, із яскраво-зеленими очима. Ну ні фіга собі, подумала Лідка.

— Максимов.

— Іди до дошки.

Хлопець вийшов. Лідка чудово розуміла, що зараз складаються її взаємини з класом, і їй хотілось увійти в пам’ять цих випускників найкровожернішим катом за всі десять років навчання.

Саме сьогодні їй цього дуже хотілось.

— Максимов, — вона знайшла його ім’я в журналі. — Так, Максимов, що в тебе з біології за минулий рік?

— П’ять, — тихо відгукнулася жертва.

— Чудово, — вона кровожерливо посміхнулась. — За рівнем підготовки відмінника перевіримо загальний рівень підготовки класу… Прибрали всі підручники з парт. Відкрили зошити, написали «Самостійна робота». Ти, Максимов, на дошці, а ви всі в зошитах — будь ласка, визначення понять «питоме демографічне навантаження», «популяційний зсув» і «органічна межа витримуваності». Час — п’ять хвилин. Час пішов, я чекаю…

Схилились маківки. Почувся шелест перегортання сторінок. Один розумник — ага! — задумав покласти книжку собі на коліна; Лідка змусила його покласти на учительський стіл і книжку, і власний щоденник. Вийняла червону ручку й замислилась, який би для початку зробити запис, а тим часом блідий Максимов стукотів крейдою, вимальовуючи слова й формули, і правильно загалом малював, хоч сьогодні лише другий день навчання, а за літо зазвичай забувається будь-що…

Тим більше за ТАКЕ літо.

Лідка спохмурніла. Занесла червону ручку над «другим вересня» в щоденнику спійманого на гарячому хитруна і зрозуміла, що має дурнуватий вигляд. «Не готовий до уроку»? Невдалий запис, адже урок перший у навчальному році. «Не підкоряється колективу»? Звучить загрозливо, та зовсім безглуздо.

…Напередодні літніх канікул парламент відхилив черговий проект із дотацій для ЦО. То був черговий хід у тривалій війні Стужі та парламенту; депутат Верверов кричав із трибуни про організацію-п’явку, що вимагає нових і нових видатків, про непомірно роздуті цивільницькі штати, про нерозумні вимоги, соромливо прикриті турботою про майбутній апокаліпсис. Парламент погодився з Верверовим і, ляснувши ЦО по загребущих руках, розпустився на канікули — до осені.

Літо стояло недобре, дощове, гниле. Стояли порожніми міські пляжі; люди, що нудьгували у відпустках, одержали замість розваги низку моторошних, захопливих подій.

Стужа виступив по телебаченню, звинувативши корумпований парламент у зраді інтересів виборців. Депутати досі впевнені, що, обійшовши президентський указ, їм удасться евакуюватись у «домовлений час» разом із дітьми та сім’ями; ситі демагоги, вони свердлять дірку у дні спільного ковчега — Цивільної Оборони. (Ця фраза жваво нагадала Лідці Ігоря Рисюка. Здається, навіть у голосі генерала чулись рисюківські інтонації.)

Потім виступив генеральний прокурор. Проти Дмитра Олександровича Верверова було відкрито кримінальну справу за звинуваченням в організації вбивства Зарудного А. І. Значна частина інформації приховувалась «в інтересах слідства», але вже наступного ранку всі газети вийшли з найдокладнішими матеріалами за «справою Зарудного». Докази, більш чи менш переконливі, з’явились ніби зі сховку.

Лідка не витримала й зателефонувала Славкові. «Це неправда! — кричав у слухавку її колишній чоловік. — Це сфа… сфабрико… це провокація!»

Лідка розуміла його. Звісно, Славкові складно було в ТАКЕ повірити; сама вона не повірила того ранку, коли Рисюк повалив її на килим у їхній спільній спальні: «Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно…»

Протоколи допитів — колишні верверівські працівники кололись один за одним. Зовсім готове, аргументоване звинувачення. І — депутатська недоторканність Верверова, що засів на одній зі своїх приморських дач.

Лідка не спала три ночі підряд. Згадувала, як усміхався Дмитро Олександрович (вона бачилась із ним одного разу, коли Славкові з мамою повернули їхню квартиру), і як подавав руку, серед усіх і їй, Лідці, тоді ще дівчиськові. І вона згадала дотик цієї руки —