Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

Тетянка захитала головою:

— Я теж! Я вийду до них. Ніхто не має страждати через мене.

— От гарна дівчинка! — із захватом сказала Стелла. — Ходи, ходи до тітоньки!

Тетянка схлипнула й справді попрямувала до паркану. Повітря перед нею затремтіло. Дівча з ходу влетіло в це прозоре марево. Під нею неначе прогнувся невидимий батут. І відкинув її назад, геть від хвіртки. Ірка схопила подругу.

— Тетянко, ти просто боїшся! Як завжди: на тебе лише натисни, а ти відразу — лапки догори. Алка тобі гидоту каже, ці відьми — тобі голову морочать, я зопалу щось бовкнула не те — а ти відразу віриш! «Ах, я погана, ах, я винна!» Ти себе хоч трішечки поважаєш? А людей, які тебе люблять? То нюні розпустила, за маму хвилювалась, а тепер дозволиш себе порішити? І що, мамі стане добре, коли ні про кого буде турбуватись?! — Ірка вже майже горлала. — А я?! Я, як без тебе?! У мене ж, окрім тебе, нікого нема!

— Бреши-бреши, — раптом буркнула Тетянка. — Нікого в неї немає… А бабуся? А цей… псих толкієнутий?

— Дівчинко, ти не відволікайся, ти ходи сюди, — схвильовано заторохтіла Оксана Тарасівна. — Ти все правильно вирішила, виходь швидше, врятуєш і свою подругу, і її бабусю…

— І навіть кота, — напружено поглядаючи на Тетянку, вимовила Стелла.

Тетянка пирхнула:

— Я, звісно, Ірчиного кота ціную й поважаю…

Кіт тихесенько муркнув, сидячи десь на гілці.

— Але ж вам ясно сказали — дульки вам! І постуляйте всі пельки! — гаркнула Тетянка.

Відьмацькі голоси раптом стихли. Скажена карусель довкола будинку спинилася.

Тетянка тріумфально подивилась на Ірку — мовляв, як я їх! — і майже вимогливо попрохала:

— Коли дар приживеться, поясниш, як ти переді мною ту невидиму стінку поставила.

— Як-як, та звідки я знаю — як! — буркнула собі під носа Ірка.

Повітря здригнулося, Ірка підозріло оглянула подвір’я. Але, як і раніше, нічого не побачила, окрім відьом, що стовбичили за парканом.

— Краще б ти вийшла, дівчинко, — докірливо зітхнула Оксана Тарасівна. — Тепер ви загинете. Обидві, — її слова звучали мов остаточний вирок.

Відьми-хазяйки попрямували до своїх роблених.

— Вони щось замислили… — стурбовано сказала Тетянка. — Ось тільки не розумію що. Жодна жива душа не може увійти до відьми в будинок, якщо відьма сама того не схоче…

— Саме так, жива, — здавленим голосом сказала Ірка.

Відьми діловито оточили велику купу землі неподалік Ірчиного подвір’я й, понахилявши голови, дружно щось забубоніли.

Ірка пригледілася. Обриси купи змінювались!

Ось, здавалося, поворухнулася величезна рука. З’явилася нога, сіпнулась, зігнулась у коліні. Гігантські груди сколихнуло подихом… Подруги охоплені жахом перезирнулися.

— Велета піднімають, земляного велетня, — майже байдуже сказала Ірка. — Їх іще големами називають.

— Він не жива душу, а просто купа землі, робить, що накажуть… — пробубоніла Тетянка. — Будинок його впустить! Слухай, Ірко, вічно з цими відьмацькими захистами якась лажа виходить!

Земляний велетень звівся на ноги. Відьми забубоніли ще голосніше, ще наполегливіше. Голем важко переступив гігантськими ножищами, зробив перший крок і незграбно рушив до хвіртки. Величезний палець тицьнув у старі дошки — хвіртка впала всередину, заразом виламавши величезний шмат паркану. Велетень спробував пройти в дірку — паркан узагалі повалився.

— Ах ти ж!.. — Ірка кинулась у кухню. За мить вискочила звідти, несучи у витягнутих руках повну каструлю борщу, що продовжував кипіти.

— Гадаєш, допоможе? — очманіло спитала Тетянка.

— Борщ ще нікому не шкодив! — Ірка кинулась до велетня, що тупцював біля поламаного паркану, і з розмаху хлюпнула на нього борщем.

Від гарячої рідини земляний бік зробився темним, на грубо виліплених гігантських пальцях повисли червоні пучки капусти.

— До землі приймайся, корінням чіпляйся, у ріст зачинайся!.. — закричала Ірка.

Чпок! Чпок-чпок! Крізь земляне тіло велетня пробивалися зелені пагони. Густе капустяне листя зазеленіло на його боці. А з живота стрімко поперли кущики помідорів і подекуди навіть зачервоніли маленькі плоди. Ноги велета роздулись від достигаючої в них картоплі. А молоді зелені пагони продовжували рости. Вони спустились по ногах голема й укрили звалений паркан, коріння прошило скопані грядки Ірчиного городу й міцно прикуло велетня до землі.

— Стоячий город! Вертикальна грядка! — істерично захихотіла Тетянка. — Ну ти даєш, Ірко!

— Схоже, це нам зараз дадуть, — перелякано прошепотіла Ірка.

Відьми вже не бубоніли, вони вили, горлали, дружно виспівуючи слова замовляння. Підкоряючись цьому багатоголосому наказу, велет поворухнувся, з болісним гулом відірвав ногу від землі… Волого ляскаючи, рвалися зелені мотузки пагонів.

Ірчин кіт, грізно вигнувши спину, засичав на ворухку земляну гору. Гігантське ножище велетня опустилось. Земля здригнулася. Завалюючись на бік, як мотоцикл на повороті, кіт дременув у кущі. Велет зайшов на подвір’я.

Із дружним криком дівчата кинулись у будинок і зачинили за собою двері.

— Так він увесь будинок розвалить! — захлинаючись жахом, заверещала Тетянка. — Ірко, що робити, що робити?!!

— Я не знаю!!! — закричала у відповідь Ірка. Крізь прочинене вікно долітав дружний речитатив відьом і важке гупання ніг — голем прямував до будинку. Істерика накочувалася, підминаючи під себе волю. — Я вже нічого не знаю! Я більше не можу!!! Не можу!!! Допоможіть, ну хоч хто-небудь!!!

Повітря довкола дзеркала задрижало, те затряслося, затанцювало на гачку.

— Навіщо ти трясеш дзеркало?!! — закричала Тетянка.

— Нічого я не трясу! Навіщо мені дзеркало, мені допомога потрібна! Будь-яка!

Картинка в дзеркалі з’явилась так раптово, неначе увімкнули телевізор. Крізь густі сутінки бовваніли кам’яні стіни старовинного замку. Важкий лицарський щит валявся на капоті стареньких «Жигулів». Гостровухий ельф відкривав баночку коли, ікластий орк смажив над багаттям рибні палички. На задньому сидінні «Жигулів», згорнувшись клубочком, спав хлопчак. У кросівках і старенькій майці, у перешитому з маминої сукні плащі, а на голові в нього був обруч зі срібної фольги. Поруч лежав довгий тупий меч.

— Та це ж твій толкієнутий! — обурилась Тетянка. — Чи ти здуріла! Яка від нього користь?!!

Біля ґанку загупали важкі кроки, вхідні двері зарипіли — велетень дістався до будинку.

— Богда-а-а-ане!!! — у відчаї закричала Ірка.

Зображення в дзеркалі здригнулось. Від подиву Ірка роззявила рота. Богдан звівся… І Богдан залишився лежати! Їх стало два! Один хлопчак у дзеркалі продовжував міцно спати. А інший — такий самий! — полинув Ірці назустріч! Прямо з глибини дзеркального скла — у будинок! Тим часом у дзеркалі, як і раніше, було видно його двійника — що міцно спав посеред ігрового табору толкієністів.

Найдивнішим було те, що й другий Богдан теж спав. Він виплив крізь дзеркальну раму, легко торкнувся підлоги, безпомилково повернувся до Ірки… Проте його очі лишались заплющеними, а груди здіймалися рівним