Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Вам би їх відправити додому! — буркнув він.

Розанетта нікому б не довірила їх.

Тоді він звернувся до журналіста:

— Ану, Юссоне, віддайте себе в жертву!

— Ох, і справді, голубчику! Яка б це була люб'язність!

Юссоне пішов виконати доручення, не змушуючи себе впрошувати.

Як же віддячити йому за таку ласку? Фредерік не подумав про це. Він навіть почав радіти, що вони залишилися сам на сам, як тут увійшов лакей.

— Пані, вас хтось запитує.

— Що? Знову?

— Все-таки мені треба піти глянути! — мовила Розанетта.

Він жадав її, вона йому була необхідна. Її зникнення видавалось йому злочином, майже зневагою. Чого вона хоче? Не досить із неї того, що вона образила пані Арну? Зрештою, тим гірше для тієї. Тепер йому всі жінки були осоружні; його душили сльози, — адже його кохання не прийнято, бажання було обдурено.

Капітанша вернулась і, відрекомендовуючи йому Сізі, сказала:

— Я його запросила. Правда ж, добре зробила?

— Ще б пак! Звичайно! — І Фредерік з усмішкою мученика подав аристократові знак сісти.

Капітанша взялася проглядати меню, зупиняючись на хитромудрих назвах.

— А що, коли б нам з'їсти тюрбан із кролика а ля Рішельє і пудинг по-орлеанськи?

— О ні! Тільки не по-орлеанськи! — вигукнув Сізі, який належав до легітимістів і силкувався на дотеп.

— Вам більше смакує тюрбан а ля Шамбор?

Ця догідливість обурила Фредеріка.

Капітанша вирішила взяти просте філе, раки, трюфелі, ананасовий салат, ванільний щербет.

— А там побачимо. Поки що йдіть… Стривайте, ще забула! Принесіть мені ковбаси! Без часнику!

Вона звала офіціанта «юначе», стукала ножем по склянці, шпурляла в стелю кульки із хліба. Їй заманулося зараз же випити бургундського.

— Починати з вина не годиться, — сказав Фредерік.

На думку віконта, це іноді роблять.

— О ні! Ніколи!

— Роблять, запевняю вас!

— Ага! От бачиш!

Ці слова вона супроводила поглядом, що означав: «Він людина багата. Слухайся ж його».

Тим часом двері щохвилини відчинялися, лакеї сварилися, а в суміжному кабінеті хтось на диявольському піаніно барабанив вальс. Від кінних перегонів мова зійшла на майстерну їзду верхи взагалі та на дві її протилежні системи. Сізі захищав Боше, Фредерік — графа д'Ор. Розанетта знизала плечима.

— Та, Боже мій, досить із тебе! Він більше тямить у тому ділі!

Вона, зіпершись ліктем на стіл, розгризла гранат; у канделябрах перед нею тремтіло од протягу полум'я свічок; яскраве світло проникало крізь її шкіру перламутрового тону, рожевило їй повіки, надавало блиску очам; багрянець овоча зливався з пурпуром уст, тонкі ніздрі роздималися, і в усій істоті її було щось зухвале, п'яне й безпутне; це дратувало Фредеріка, проте й будило шалену хіть.

Потім вона спокійно спитала, кому належить ген оте велике ландо з лакеєм у брунатній лівреї.

— Графині Дамбрез, — відповів Сізі.

— Вони дуже багаті, еге ж?

— О! Дуже багаті! Хоча в пані Дамбрез, усього лише вродженої Бутрон, дочки префекта, статки невеликі.

Її чоловік, навпаки, отримав кілька спадків. Сізі перечислив їх; буваючи в Дамбрезів, він знав їхню історію.

Фредерік, щоб завдати йому прикрості, вперто все заперечував. Він запевнював, що пані Дамбрез — в дівоцтві де Бутрон, наполягав на її шляхетному походженні.

— То все одно. Мені хотілося б мати її коляску! — сказала Капітанша, відкинувшись у кріслі.

Рукав її сукні піднявся, й вони побачили на лівій руці браслет, оздоблений трьома опалами.

Фредерік помітив його.

— Стривайте! Але ж…

Всі троє перезирнулися й почервоніли. Двері тихесенько відхилилися, спершу показалися криса капелюха, а тоді й профіль Юссоне.

— Даруйте, якщо я потривожив вас, закохані голуб'ята!

Він зупинився, здивувавшись, що бачить Сізі і що Сізі захопив його місце.

Принесли ще один прибор; а що Юссоне був голодний, то він навмання хапав рештки обіду, м'ясо із тареля, фрукти з кошика і, тримаючи в одній руці склянку, в другій виделку, їв, пив та водночас розповідав, як він виконав доручення. Собачата доставлені. Вдома нічого нового. Куховарку він застав із солдатом, — цей випадок вигадав він лише для того, щоб справити ефект.

Капітанша зняла з вішалки свого капелюшика. Фредерік кинувся до дзвінка і ще здалеку гукнув до лакея:

— Карету!

— Карета є в мене, — сказав віконт.

— Але ж, пане!

— Одначе, пане!

І вони втупились один в одного; обидва поблідлі, в обох тремтіли руки.

Нарешті Капітанша пішла під руку із Сізі й, кивнувши на журналіста, що орудував за столом, мовила:

— Заопікуйтеся ним! Він, чого доброго, подавиться. Я б не хотіла, щоб його відданість моїм шавкам спричинилася до його смерті.

Двері з грюкотом зачинилися.

— Ну? — мовив Юссоне.

— Що — ну?

— А я гадав…

— Що ж ви гадали?

— Хіба ж ви не…

Фразу він довершив жестами.

— Ба ні! Ніколи в житті!

Юссоне не наполягав.

Напрошуючись обідати, він мав певну мету. Оскільки газета його, що тепер називалася не «Мистецтво», а «Сміхотун» із епіграфом: «Каноніри, до гармат!» — аж ніяк не процвітала, то він хотів перетворити її на щотижневий огляд і видавати його самому, без участі Делор'є. Він повів мову про свій колишній проект і виклав новий план.

Фредерік, видно, не розуміючи, куди він хилить, відповідав щось навмання. Юссоне схопив зі столу кілька сигарет, сказав: «Прощай, друзяко!» — і зник.

Фредерік запитав рахунок. Він був довгий; і, поки лакей із серветкою під пахвою чекав на гроші, ввійшов другий, блідий суб'єкт, схожий на Мартінона, й сказав:

— Перепрошую, тут забули додати рахунок за фіакр.

— Який фіакр?

— Той, що його оце брав пан із собачками.

I лице лакея витяглося так, неначе йому жаль було молодика. Фредерікові кортіло вліпити йому ляпаса. Він залишив лакеєві на випивку двадцять франків решти, які йому вертали.

— Дякую, вельможний пане! — сказав чолов'яга із серветкою під пахвою, низько вклоняючись.

Увесь другий день Фредерік був охоплений гнівом та все думав про своє приниження. Він картав себе, що не затопив у пику Сізі. Що ж до Капітанші, то він заприсягнув більше не зустрічатися з нею; не бракуватиме йому й інших, так само гарних; оскільки ж потрібні будуть гроші, щоб домогтися успіху у жінок, він продасть ферму, гратиме на біржі, забагатіє, своїми розкошами приголомшить Капітаншу і весь світ. Настав уже вечір, і він здивувався, що й не думав про пані Арну.

«Тим краще! Яка із того всього користь?»

Третього дня, о восьмій годині, до нього завітав Пеллерен. Він почав із похвал умеблюванню, з лестощів. Потім зненацька запитав:

— Ви були в неділю на перегонах?

— Так, на жаль!

Тоді художник почав зневажливо говорити про статі англійських коней,