Читати книгу - "Оголений нерв"

водій. — А я, грішним ділом, вже подумав, що мені кінець, — зітхнув чоловік. — Мені наказали їхати з ними. Забрали з одного місця чоловіків тридцять, всі у камуфляжі, у кожного через плече автомат, на грудях — «георгіївські» стрічки, у декого обличчя сховане під маскою, повіз їх в інше місце. А тут стрілянина почалася, то там автомати строчать, то десь бахкає. Люди добрі, їду й думаю, що згине ваш Петрович зрадником, ніхто й словом добрим не згадає! Але ж ні, їхній командир комусь зателефонував і наказав не стріляти по «Сканії», мовляв, ще почнете своїх бити. Наказали мені висадити їх на Томашівському мосту й відпустили. Тож я одразу зателефонував керівництву, мені наказали людей на роботу не везти.

— Напрацювалися! — зітхнула Настя. — Багато їх там?

— Сепарів? Скажу вам, немало, — відповів чоловік, — і техніку за деревами бачив, і пушка якась виглядала. Отак-от!

Люди трохи погомоніли й почали розходитися по домівках. Коли Настя повернулася додому, чоловік уже прокинувся і снідав разом зі свекрухою.

— Що трапилося? — стривожився Валерій.

Настя зняла куртку, дістала з пакета тормозок, поставила банки з їжею в холодильник.

— Кінець роботі, — сказала вона й усе розповіла.

— Ну що тут поробиш, — стенув плечима Валерій, — це ненадовго. Незабаром усе утрясеться й знову будемо працювати.

— Сумніваюся.

Настя хотіла подзвонити доньці, але та сама прибігла додому.

— Чули, що коїться? — спитала вона збуджено.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила Настя.

— Десь стріляють, там літає гелікоптер, у місто понаїхали ополченці!

— Ти так розповідаєш, ніби радієш, — зауважила Настя.

— Мамо, та чи плакати мені тепер? — посміхнулася Іванна. — Я ось чого забігла. Мені потрібні кишенькові гроші.

— Два дні тому я тобі дав сто гривень, — протираючи очі кулаками, сказав Геннадій, який уже прокинувся і стояв, підпираючи одвірок.

— Сто гривень! — хмикнула дівчина. — Чи й не гроші у наш час!

— Навіщо тобі гроші? — поцікавилася Настя.

— Я вже сказала: на кишенькові витрати.

— Іванно, досить обтирати чужі кутки, — сказала Настя, — повертайся додому, бо сама бачиш — стає неспокійно. До того ж удома є що їсти, голодна не будеш.

— Мені потрібні гроші, — наполегливо повторила дівчина. В її очах з’явився незнайомий блиск. — Я не сказала, що хочу їсти.

— Іванно, від сьогодні ми з батьком не будемо працювати, — спокійно пояснила Настя. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти вдома. У мене на картці залишилося п’ятсот гривень, а в батька — на сотню більше. Уяви, що ми будемо робити за тиждень. Навіщо тобі зараз гроші?

— То вже мої справи! — огризнулася Іванна. — Я прошу вас дати мені трохи грошей.

— Щоб годувати чужу жінку? Її дитину?

— Доню, не переймайся, — Валерій підвівся, — підемо, я зніму з картки і дам тобі гроші.

— Навіщо ти так? — дорікнула Настя. — Нехай живе вдома, а не казна-де.

— Вона живе у подружки, — підтримала сина свекруха, — вже не дитина. Ходімо, люба, я дам тобі сотню, — звернулася до Іванни.

— Грець з вами! — в серцях кинула Настя. — Робіть, що хочете!

Настя пішла до своєї кімнати, щільно зачинила за собою двері. Вона зателефонувала Вадиму, він уже знав останні новини. Настя впала на ліжко. Скільки ранків їй мріялося, щоб сталося диво: зателефонувало керівництво і сповістило про те, що не потрібно йти на роботу. Зараз так і трапилося, але радості ні на йоту, лише тривога і невизначеність. Навіть невідомо, чи відбудуться на Донбасі вибори президента. Вчора Аліска сповістила останню новину з ринку: сама не бачила, але інші на власні очі виділи і чули, як ходили по ринку ополченці й попереджали, щоб не ходили на вибори, бо, мовляв, все одно списки голосуючих будуть у їхніх руках і згідно з ними всіх постріляють.

— Не дочекаються, — сказала Настя на те подрузі.

— І не думай іти! — попередила Аліса. — Лиха не збудешся потім!

— Ти ж не боялася бути в комісії на псевдореферендумі? — відповіла Настя. — То чому я повинна боятися йти на законні вибори президента моєї країни?

— Як хочеш, — образилась Аліса, — хотіла, як краще, а вийшло, як завжди.

Настя переодяглася в домашній халат, і тут зателенькав мобільний.

— Слухаю, — промовила вона.

— Доню, це я, твоя мама, — почула в слухавці тихий і кволий голос.

— Мамочко, матусю, я приїду за тобою! Де ти зараз?!

— Зі мною все добре, — сказала мати чужим, глухим голосом, — я незабаром повернуся, ти не хвилюйся за мене. Передавай вітання дітям…

— Мамо! — скрикнула Настя, але телефон видав часті «пі-пі-пі».

Вона ще довго тримала в руках телефон, як найціннішу річ у світі, сподіваючись ще раз почути голос матері. Без сумнівів, з мамою щось трапилося, голос був як у хворої чи виснаженої, але говорила саме мати. Телефон уперто мовчав. Настя поклала його в кишеню халата, вийшла на балкон. Десь удалині крізь гуркіт автівок пролунало стрекотіння автомата і швидко стихло. Було чути, як проторохтів гелікоптер, за ним іще один. Відбувалося щось незрозуміле. Настя викурила цигарку, повернулася в кімнату, ввімкнула комп’ютер. На сайті міської ради жодного повідомлення про останні події в місті.

— Як завжди, — зітхнула Настя.

Вона лягла в халаті на ліжко, натягла на голову плед, щільно в нього укуталася. «Як та черепашка, — подумала жінка, — сховалася у власний будиночок, щоб нічого не бачити, але від того небезпека нікуди не зникла».

Розділ 36

Новина про те, що на окупованих територіях Донбасу не буде виборів президента, Настю приголомшила. Раніше не траплялося жодного випадку, щоб вона не ходила голосувати, вважаючи своїм громадянським обов’язком віддати свій голос за того чи іншого кандидата. Ходила навіть тоді, коли знала, що голоси крадуть. Окрім одного разу, коли її змусили, вона ніколи не голосувала ні за провладні партії, ні за комуністів, тому іноді при нагоді наголошувала, що її совість чиста, бо бандитів до влади не приводила.

Зараз як ніколи було усвідомлення того, що вибори повинні відбутися, потрібна легітимна влада, щоб швидше покінчити з окупантами та розпочати вкрай необхідні країні реформи. Настя вірила, що ці вибори стануть чи не вперше за роки