Читати книгу - "Чорне Сонце"

А коли вони вийшли з туалетної кімнати, то не всяк і помітив одну невеличку дрібничку: Брилева краватка тепер туго облягала дебелу Гнатову шию, і редактор столичної газети твердим і поважним кроком рушив аж у протилежний кінець коридору, туди, де містилася перша приймальня і робочий кабінет Першого. Гнат Кириченко знав, що зараз цей кабінет порожній.

2

Важко сказати, чи він якось умовив секретарку і та стала співучасницею його витвірки, чи, може, взяв її іншими хитрощами, але на той час, коли новоспеченого інструктора відділу сільської молоді Ілька Цвика терміново викликали до Першого, Гнат Кириченко уже сидів за його велетенським столом і, підперши долонею важке квадратне чоло, напружено вивчав якісь папери.

– Дозвольте? Добрий день! Викликали?

Ілько Цвик обережно, але щільненько причинив за собою важезні двері і став у порозі. Далі ступати він не наважувався, бо Перший навіть голови не підвів – такими важливими були ті папери. Він тільки змахнув рукою, мовляв, почекай там, постій, ще дійде черга й до тебе.

Ілько Цвик кивнув, якось так немов усім своїм тілом кивнув, аж трохи зігнувся в колінах, і ковтнув сухого повітря.

У горлі йому кавкнуло, але Перший цього не почув, бо стіл його від порога був метрів за десять.

– Те-а-а-ак, – сказав Перший. Пошелестів паперами і знов як води в рот набрав. – Те-а-а-ак…

Ілько Цвик уже не знав, що й думати.

– Ну-ну, – обізвався Перший, але так – сам до себе. – Ну-ну.

Він перегорнув ще один аркуш і схилився над ним ще нижче.

– Те-а-а-ак. Гм… Ну-ну!

Видно, якісь сумніви доймали чоловіка, та нарешті він різко підвів голову і направив свої окуляри на щупленьку Ількову постать, що вже геть змаліла біля порога, а потім знову втупився у папери.

– Ну-ну… Словом, так! Ваша кандидатура нам підходить.

Ілько спершу подумав, що мова про його нещодавнє призначення, і йому всередині трохи попустило, але виявилося, що ні – йдеться про щось зовсім інше, набагато значущіше, й Ількові груди знову почало розпирати.

– Тільки одна умова, – сказав Перший. – Якщо ви не погодитесь, то забудьте цю розмову назавжди, зрозуміли?

Ілько нічого не зрозумів, однак кивнув. Сказати «так» він уже не мав сил.

– Назавжди! – повторив Перший. – І взагалі, я вас не викликав, ви мене не бачили. Ясно?

– Мона сказати, – відповів Ілько, хоча голосу не подав, а мовив те тільки подумки.

– Річ ось у чому. Зараз у Москві формується надзвичайна експедиція на Північний полюс. У ту самісіньку точку, де сходяться всі меридіани. Потрібні молоді сміливі люди. Комсомольці особливого гарту. Я б сказав, сучасні корчагінці. Експедиція буде інтернаціональна. Москва запросила одного чоловіка з України.

Кириченко, чи то б пак, Перший знов пошелестів паперами.

– Я уважно вивчив вашу особову справу. Мені здається, ви саме та людина, яка нам потрібна. Але в такій ситуації ніхто не має права наказувати. Тут потрібна згода.

– Я готовий! – випалив Ілько Цвик, аж луна пішла попід стелею.

– Заждіть. Річ у тім, що все це не так просто, як ви собі уявляєте. Тут є певна міра ризику.

– Я знаю, але я згоден!

– Нічого ви не знаєте. Та якщо вже на те пішло, то мушу вам відкрити ще одну таємницю. Є дані, що в цей же час і на те саме місце очікується і десант американців.

Перший підняв угору палець.

– Ну й що? – спитав Ілько Цвик.

– Як що? Можуть виникнути непорозуміння… І навіть сутички. Ви це усвідомлюєте?

– Я згоден! – рішуче сказав Ілько Цвик. – Я давно…

– Та почекайте ви! – закричав, уже не стримавшись, і Гнат Кириченко. Потім схаменувся і перейшов на тихий, довірливий тон. – Ви мусите добре подумати. Ще раз наголошую, що це справа добровільна. Ми не маємо права ризикувати своїми кращими людьми.

– Якби не добровольці, то, мона сказати…

– Тепер не той час, – урвав його Перший. – Ну, зрозуміло, що через місяць ви повернетесь Героєм Радянського Союзу з усіма орденами і таке інше, ваше фото буде в усіх газетах, але ж не треба отак зопалу. Тут справді треба все обдумати.

– А що мені думати? Я все життя готував себе…

– От який нетерплячий! Ти навіть мені подобаєшся, – Перший уже перейшов на «ти», і це «ти» солодко пронизало Ількові груди. – Як там? Безумству хоробрих співаємо славу, так, здається?

– Так, мона сказати. Максим Горький.

– Правильно, Горький. Бачу, я в тобі не помилився… Але ж у тебе, мабуть, є жінка, діти?

– Одна дитина, – сказав Ілько.

– Знаю, одна, – Гнат Кириченко зазирнув у «анкету». – Жінка одна й дитина одна. Так от, порадься з жінкою, поміркуйте разом, подумайте, а взавтра мені скажеш. Домовились?

Ілько Цвик кивнув, хоч йому хотілося саме зараз запевнити Першого, що все вже вирішено, що він би себе зневажав усеньке життя, аби завагався бодай на хвилину. Але хай. Якщо той наполягає, то хай буде так. Слава Богу, терпіти тільки до завтра.

– Ну й чудово! – сказав Гнат Кириченко. – Але ж дивись там, нікому ні слова. Та власне… ти вибач, є ще одна маленька формальність. Даси підписку про нерозголошення державної таємниці. Форма довільна: так і так, у зв’язку з тим, що я зарахований до експедиції на Північний полюс… І так далі. Форма довільна. На адресу Комітету держбезпеки. Заклеїш у конверт і залишиш мені у приймальні, зрозумів? А тепер іди працюй. Хоча яка там робота, залишиш підписку і йди додому. Думай.

Гнат Кириченко змахнув рукою, мовляв, у мене все, розмову закінчено, та коли Ілько вже взявся за ручку дверей, раптом знов спохопився:

– О, стій! Ледь не забув. Якщо даси згоду, то обов’язково ж принеси… ну, ці… дані. Розміри там свої, одягу і взуття, вам же, крім особистої зброї, ще повинні спецодяг видати. Ну, там хутро… унти. Не в Крим же їдете, а на Північний полюс. І розмір ноги напишеш, добре, що я не забув… Унти ж видадуть. Давай, до завтра.

3

Легко вгадати, що після цього творилося в Ільковій душі, але дарма що Перший відпустив його додому, він ще довго не йшов з роботи, хоча й за холодну воду не брався. Ні, неправда, Ілько Цвик ще написав зобов’язання про нерозголошення державної таємниці, причому писав і йому все не подобалося, то він рвав папір на дрібнесенькі клаптики і не викидав їх у «кошик», а відносив до туалету і там пускав за водою в унітаз. Потім останній варіант ретельно заклеїв у конверт і відніс до приймальні, після чого ще довго сновигав коридором, думав якусь