Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

залишуся такий, як є, — адже кожен буває таким, яким він є, й лише один раз, — але навколо мільйони людей одного зі мною віку й статури, й за винятком малої дещиці самобутности, всі ми однакові. Я знав жінку, яка мала співчуття до всіх моїх однолітків гуртом. По суті, це і з вами так. А молодики є скрізь і всюди.

Зараз ви повернетеся до Шотландії, та хіба ж там гірші й хіба саме я вам потрібен для вияву співчуття? Там вони ходять у картатих спідничках і з голими ногами, а це ж хіба не задоволення! Серед них ви зумієте вибрати собі чудового камердинера, ви будете базікати з ним погельському й насамкінець, можливо, усиновите його. Нехай спочатку це буде трішки незґрабний лорд, потім він звикнеться, до того ж він все-таки ще й буде місцевий. Мені цей юнак уявляється таким привабливим, що я твердо переконаний — знайомство з ним неодмінно змусить вас забути про випадкову зустріч зі мною. Хай уже спогади про неї залишаться на мою долю: так буде надійніше. Тому що, можу вас запевнити, жоден час не зітре з моєї вдячної пам'яті дні, коли я вас обслуговував, давав вам поради, які вибрати сиґари, й радів тій швидкоплинній прихильності, яку ви мали до мене. І ще їжте побільше, мілорде, якщо мені дозволено просити вас про це! Бо жодна тверезомисляча й душевна людина на світі не в змозі співчувати вам у вашому самозапереченні.

Ось що я говорив, і якусь благотворну дію мої слова таки на нього справили, хоча при згадці про хлопця у картатій спідничці він і хитав головою. Потім він усміхнувся своїм прекрасним і сумним ротом точнісінько як того разу, коли я дорікнув йому за самозаперечення, зняв з пальця чудовий смарагд, яким я часто милувався на його руці й на який я дивлюсь і зараз, коли пишу ці рядки. Він не надів мені його на палець, — ні, цього він не зробив! — він простягнув його мені і сказав дуже тихим, надламаним голосом:

- Візьміть цю каблучку! Я хотів би, щоб ви взяли.

Дякую вам. Будьте здорові!

Потім він повернувся й пішов. Мені бракує слів, щоб описати делікатність і великодушність цієї людини.

Ось і все про Елінор Твентімен і лорда Кілмарнока.

Розділ третій

Моє внутрішнє ставлення до світу, чи радше до суспільства, я не можу назвати інакше, ніж суперечливим. Попри спрагу взаємної сердечности, до неї часом домішувалося щось на кшталт задумливої прохолоди, схильність до роз вінчувального спостереження, яка дивувала мене самого.

Так, у ресторані або в нижньому кафе, коли мені раптом випадало декілька вільних хвилин і я, заклавши за спину руку з серветкою, стояв і дивився на публіку в залі й метушню синіх фраків, які всіляко її вдовольняли, мені не давала спокою думка про взаємозамінність. Змінивши костюм, багато хто з-поміж обслуговуючого персоналу міг з успіхом скидатися на пана, так само як багато хто із тих, що з сиґарою в зубах сибаритствували в глибоких плетених фотелях, цілком природно виглядали б у ролі кельнерів. Те, що все було так, а не навпаки, — чистісінька випадковість, випадковість, породжена багатством, бо аристократія грошей — це випадкова, замінна аристократія.

Такі уявні експерименти мені вдавалися часто, хоч і не завжди, бо, по-перше, звичка до багатства як-не-як сприяє зовнішній витонченості, і це, звичайно, ускладнювало мені гру, а по-друге, тому, що серед лискучої черні суспільства часом вкраплювалася справжня, не грошова аристократія, хоч вона також володіла капіталом.

Іноді, для успіху затії, не знаходячи серед моїх колег кельнерів гідної постати, я сам подумки обмінювався ролями з ким-небудь із заможних відвідувачів ресторану. Так було й у випадку з одним справді вельми приємним молодим паном, що вирізнявся чарівною невимушеністю манер, який, хоч і не проживав у «Сент-Джеймсі», але разів зо два на тиждень приходив до нас обідати й сідав за один з моїх столиків.

Заручившись особливою прихильністю Махачека, він заздалегідь йому телефонував, і той, показавши очима на столик, зарезервований для нього, багатозначно промовляв:

- Le marquis de Venosta. Attention![138]

Веноста, за віком мій ровесник, і зі мною тримався цілком невимушено, я б навіть сказав — майже подружньому. Я з задоволенням дивився, як він вільно й весело проходив залою, підсував йому стільця, якщо Махачек не встиг цього зробити особисто, й з відтінком шанобливости відповідав на питання про те, як я поживаю:

- Et vous, monsieur le marquis?[139]

- Comme ci, comme ca.[140] Ну як, вдасться мені сьогодні у вас пристойно пообідати?

- Comme ci, comme ca, іншими словами, чудово, зовсім як у вашому випадку, monsieur le marquis.

- Farceur![141] — сміявся він. — Що ви знаєте про «мій випадок»?

Красивим його годі було назвати: у нього була елеґантна постава, витончені руки, дуже густі каштанові кучері, але при цьому занадто пухкі, по-дитячому рум'яні щоки й над ними лукаві оченята, які мені дуже подобалися тим, що своєю відвертою веселістю зводили нанівець його спроби, однак не настільки вже й часті, здаватися меланхолійним.

- Вам легко так говорити, бо ви нічого про мене не знаєте, mon cher Armand! Ви, як видається, народжені для вашого ремесла й тому щасливі, а я от дуже сумніваюся, чи вистачить у мене таланту для мого.

Він був художником, навчався в Академії образотворчих мистецтв і малював оголену натуру в ательє свого професора. Все це й багато іншого я довідався з коротких, уривчастих бесід, що почалися з його розпитувань про те, хто я і як сюди потрапив; відбувалися ці розмови в той час, як я подавав на стіл, накладав печеню або змінював тарілки. Розпитування його свідчили про те, що він не вважав мене за пройдисвіта, і я охоче відповідав на них, замовчуючи, звичайно, окремі подробиці, які могли б послабити сприятливе враження. Він обмінювався зі мною цими уривчастими фразами то німецькою, то французькою. Німецьку він знав добре, бо його мати — «ma pauvre mere»[142] — походила із шляхетної німецької родини. Він жив у Люксембурзі, де його батьки — «mes pauvres parents»[143] — неподалік від столиці володіли родинним замком XVII століття, що потопав у зелені парку. Цей замок, за його словами, виглядав точнісінько як англійські castles,[144] що були зображені на тарілках, одну з яких з двома шматками печені та морозивом «крижана бомба» я щойно ставив перед ним. Його батько,