Читати книгу - "Століття Якова"

Насправді поніс того хреста до лісу. Йшов довго, мало не цілісінький день. Спинявся, одсапувався, йшов. Коли вже літнє сонце збиралося сідати, якось дотарагунився до Гнатового хутора.

Дорогою раз хрест здався таким важким, що заточився, став на землю опускатися. Впав на коліна, так стояв і не міг хреста з плечей зняти. Коли ж звільнився, то потім довго брав хреста вже попід праву руку, хоч ніби й невеликий, не важкий був, із сосни витесаний.

На могилі, на місці колишнього колодязя, встановив той хрест. Над тим окаянним чоловіком, котрого Оленка любила, мучителем неїним.

Перехрестився, молитву прошептав, і коліна тепер вже мовби самі підкосилися. Так і стояв, а з колодязя стогін доносився.

Здавалося, певне, ой, здавалося...

Враз відчув – хтось стоїть за спиною. Стоїть і дихає ледь чутно.

Знав, що покладе йому руку на плече. А може, й на голову. Шию стисне. Та ніхто не поклав. Ніхто дихати важко не перешкоджав. Тилько ліс тихо шумів. Тихо-тихо... Десь за лісом сонце сідало. Якову пора було вертатися. Тєжко було вставати з колін.

Ліс за його плечима стих. Наче ждав, що він скаже. А що він міг сказати?

Подивився на хреста, якого поставив. Тєжкий гріх... Рятував, як міг.

«Чоловіче, чого ти хотів?» – спитав себе чи когось невидимого.

Страх чипів за його плечима. Навіть не страх, а щось більше. Перш ніж піти, зновика прошептав молитву. Од чого відмолювався? Чого просив...

...Вночі Яків знову прокинувся. Не міг заснути. Подумав, що тре’-таки попробувати встати. Впаде, то й впаде. А може, й нє. До вікна підійде, сніг побачить.

Потихеньку звісив з ліжка одну ногу, другу. А ось такечки ми на теї ноги зіпнемося, сказав собі. Ось такечки. Темно. Нє, запалювати лямпу не буде. Ліпше підсвітить тою мобілкою-кобилкою. Віка показала, як то робити. От і все. Ну, ставай на ноги, старий шкарбуне. За ліжко міцніше тримайся. А коло узголів’я і костур стоїть. Жде, зимно йому, певне, без хазяїнових рук.

Став на ноги, тримаючись за ліжко. Взєвся ноги переставлети. Крок, другий. Ноги ледь-ледь, али таки слухалися. Слухалися ноги, хоч і були, як ватяні. Пересунути їдну, потім другу. Знову їдну і другу. Ага, й костур під рукою. Тримайсє.

Ну от, і стіну намацує лівою долонею. А в правій руці костуряка і мобілка при ньому. Може, так і до вікна добереться. Сніг за вікном побачить. Казала Олька, як увечері навідувалася, що зновика випав. Мокрий, али лежить. Може, типерка вночі й підморозило.

Коли взявся шкандибати, опираючись на стіну, раптом подумав ні з того ні з сього, що, певно, у ній десь там затаївся у своїй зимовій сплячці-лежанці цвіркун. Цвіркунисько, якого він наслухався довгими безсонними ночами. Доки зима не прийшла. Невідомо, який цвіркун із роду цвіркунів, що жили споконвіку в хаті, хазяїв якої тоже прозвали Цвіркунами.

І тут подумав Яків, що найбільше йому навіть не до століття свого дожити хочеться. Не родину всю разом й Оленку, котру порятував, побачити. А дожити до весни, до теї пори, коли прокинеться, знову озветься цвіркун, який живе у його самотній хаті...

...Дивився, як падає сніг за вікном. Довго дивився. До ліжка вертатися не хотілося. Подумав навіть: може, надвір попробувати вийти?

І раптом з того снігу, із темряви чийсь силует з’явився. Хтось ішов од воріт.

Трохим? Яків аж, було, сахнувся од вікна. А тоді усміхнувся тихенько. От стрітимося нарешті. Ци той, з лісу?..

А чоловік до хати підходить, за клямку береться. Не зачинені, подумки каже Яків. Бо ж нима чого в него красти. Прийшлий тим часом відчиняє двері з сіней до хати. Ставить на долівку чамойдана чи що там.

– Хто там? – питає Яків слабким голосом.

– О, да тут нє спят...

Чути, як шарудить рукою по стіні.

– Виключатель коло дверей, – каже Яків.

Спалахує світло, і він мало не скрикує. Перед ним Артем, син його – у кужушку-дубльонці, шапці заячій, чоботях юхтових.

– Ну, здрастуй, батя, – каже син. – Что нє спітся-то?

Ступає до батька, обіймає. Куривом пахне. Треться щока непоголена об батькову.

– Здоров, сину, – Якову стає тісно в грудях. – Що ж ти так посеред ночі...

– Да вот решіл, понімаєш, не дожідаясь юбілєя, прієхать, – відповідає Артем, коли відпускає батька з обіймів. – В райцентр, понімаєш, поздно попал. Да шо-то мнє утра ждать не захотєлося. Ну й давай пешадрала.

– То й добре зробив...

Яків опустився на лавку. Син – не зі сну, а наяву – стояв перед ним. Постарілий, та ще зувсім не старий. Навесні ж тико... Дай, Боже, памнєть, шістдисєт два йому буде.

Артем зняв шапку і розстебнув кожушка.

– Тєбє плохо, тату?

– Мені добре, – сказав правду Яків.

Артем присів поруч. Помовчали. Якову справді стало затишно й тепліше, мовби сніг за вікном розтопився і вітер перестав шмагати хату.

– Їсти хочеш? – спитав Яків.

– Нє откажусь, потому как...

Артем засовався на лавці, а тоді повернувся до батька. Кашлянув.

– Я, понімаєш, насовсєм к тєбе прієхал... Шо-то потянуло, такі ось дєлішкі... Даже випісался оттуда, шоб конци отрубіть. Хозяйнічать, думаю, помогу, хату подріхтую. Я же єще не старий, так що... Вернувся я додому, тату.

«Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».

Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза.

Одна, друга. І ще одна – з правого ока.

«Чого ж плачеш, старий?» – подумав Яків.

Примітки

1

Підліток (діал.)

2

Вагітна (діал.)

3

Човен (діал.)

4

Учинок (діал.)

5

Посварила (діал.)

6

Прапор (діал.).

7

Солдат, вояк (польськ.)

8

Відстає (польськ.)

9

Жінка (польськ.)

10

Чоловік (польськ.)

11

Ожина (діал.).

12

До побачення (польск.)

13

Інтелігентна, елегантна (діал.)

14

Переклад Д.Павличка

15

Наша дочка Зося мертва (польск.)

16

Пішли швидко (діал.)

17

Німець (польськ., розм )

18

Геть! Стрілятиму! (Нім.)

19

Поляк політичний (польськ )

20

Мова (польськ.)

21

Щасливого життя (польськ.)