Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Абдулло, сину мій,— сказав він на хінді,— як ся маєш? Ти снідав сьогодні?
— У мене все добре, Ранджитбгаю,— шанобливо відповів Абдулла.— Я привіз гору, який хоче познайомитися з тобою. Ми недавно попоїли, але чаю вип’ємо залюбки.
Діти притягнули нам стільці, і ми посідали перед халупою Ранджита. Навколо нас зібралося декілька чоловіків, дехто опустився на землю.
— Це Ранджитбгай,— звернувся до мене Абдулла на хінді гучним голосом, щоб усім було чутно.— Він тут цар і бог, голова клубу кала топі.
«Кала топі» означає на хінді «чорний капелюх»; так часто називають злодіїв, тому що в бомбейській в’язниці на Артур-роуд злодіїв примушують носити капелюхи з чорними стрічками. Я не зрозумів, чому Абдулла вживає це прізвисько, але всі сприйняли його з посмішкою і навіть повторили кілька разів.
— Вітаю вас, Ранджитбгаю,— мовив я на хінді.— Мене звуть Лін.
— Ап доктор гайн? — запитав він.— Ви лікар?
— Ні! — вигукнув я мало не в паніці, оскільки їхня хвороба бентежила мене, я гадки не мав, як лікувати її і боявся, що він попросить мене допомогти їм. І звернувся до Абдулли, перейшовши на англійську: — Скажи йому, що я не лікар, я просто умію надавати першу допомогу, заліковувати щурячі укуси, подряпини тощо. Поясни йому, що у мене немає необхідної медичної підготовки і що я не вмію лікувати лепру.
— Так, він лікар,— пояснив Ранджитбгаю Абдулла.
— Ну, спасибі, братику,— процідив я крізь зуби.
Діти принесли нам склянки з водою і чай в щербатих чашках. Абдулла випив воду великими ковтками. Ранджит відкинув назад голову, і один з хлопчаків улив воду йому в горло. Я вагався, проте Абдулла напевно усвідомлював, що робить, коли пив воду, і я вирішив, що можна ризикнути. Відчайдушним широким жестом вигнанця, якому нічого втрачати, я перехилив склянку. Сорок пар очей стежили, як я п’ю.
У Ранджита були очі медового кольору, затягнуті легкою плівкою,— певне, катаракта в початковій стадії. Він кілька разів окинув мене від ніг до голови пильним поглядом, повним відвертої цікавості.
— Хадербгай сказав мені, що вам потрібні ліки,— поволі мовив він по-англійському.
Зуби Ранджита клацали, коли він говорив, і оскільки він не міг Допомогти собі губами, зрозуміти те, що він казав, було непросто, але коло нього стояв хлопчик — можливо, його син,— і він як перекладач виразно повторював слово за словом все, що сказав Ранджит, дотримуючись того ж таки темпу й не відстаючи від нього.
— Ми завжди раді допомогти Абделю Хадеру. Надати йому по слугу — це честь для мене. Ми можемо щотижня дати вам багато ліків. Високоякісних ліків.
Він гукнув когось, і хлопчик років тринадцяти поклав пере ді мною полотняний згорток. Там був широкий асортимент ампул і пляшечок. Всі з етикетками і виглядали абсолютно новими. Серед них були гідрохлорид морфіну, пеніцилін, засоби проти стафілококової і стрептококової інфекції.
— Де вони дістають все це? — запитав я Абдуллу.
— Крадуть,— відповів він на хінді.
— Крадуть? Де? Як?
— Багут гошіяр,— озвався він.— Дуже винахідливо.
— Так, так! — підтримав його цілий хор голосів, що звучав дуже гордо, без тіні іронії.
«Ми хороші злодії», «Ми хитрі злодії»,— чулося навколо.
— А що вони роблять з цими ліками?
— Продають їх на чорному ринку,— пояснив мені Абдулла на хінді, щоб його слова були зрозумілі всім.— Завдяки лікам та іншим краденим товарам їм вдається вижити.
— Але хто ж буде купувати ліки у них, якщо їх можна дістати в будь-якій аптеці?
— Який ти доскіпливий! Щоб пояснити тобі це, я повинен розповісти цілу історію, а вона довга, розрахована на дві чашки чаю. То спершу візьмімо ще по одній.
Усі засміялися і тісніше з’юрмилися довкола нас. Колією прогуркотів товарний вагон. Він проїхав так близько, що, здавалося, от-от зачепить хатину, та ніхто не звернув на нього уваги. По залізничному полотну пройшов доглядач в шортах і форменій сорочці захисного кольору, перевіряючи стан рейок. Час від часу він зиркав на селище лепраків, але, минувши його, більше жодного разу не обернувся. Нам подали чай, і Абдулла заходився розповідати. Діти сиділи на землі, притулившись до нас і обіймаючи одне одного. Якась дівчинка довірливо обхопила руками мою праву ногу.
Абдулла говорив на хінді, повторюючи свої фрази по-англійському, коли бачив, що я не все зрозумів. Почав він з епохи британського панування, коли англійці господарювали по всій Індії, від перевалу Хайбер до Бенгальської затоки. Іноземці, фіренгі, ставили прокажених найнижче від усіх верств населення, сказав він, і вони отримували допомогу останніми. Дуже часто вони були позбавлені ліків, перев’язувальних засобів, медичного догляду. Під час голоду чи стихійного лиха вони часто не мали можливості скористатися навіть традиційними народними засобами і лікувальними травами. І прокаженим доводилося красти те, чого вони не могли дістати іншим шляхом. Поступово вони настільки досягли успіху в цій справі, що у них з’явилися навіть надлишки, які вони почали продавати на власному чорному ринку.
— В Індії,— провадив Абдулла,— завжди було неспокійно — повсякчас вибухали повстання і війни, процвітав бандитизм. Кров лилася річкою. Але набагато частіше, ніж на полі бою, люди гинули від гнійних ран і епідемій. Контроль за витратою лікарських і перев’язувальних матеріалів був найважливішим джерелом інформації для поліції. Все продане аптеками, клініками або оптовими компаніями перебувало на обліку, і коли ці цифри помітно перевищували норму, вживали відповідних заходів, що супроводжувалися арештами і навіть вбивствами. Слід, що тхнув ліками,— в першу чергу, антибіотиками,— дав змогу виловити чимало бандитів і повстанців. А прокажені на своєму чорному ринку продавали ліки всім, не ставлячи зайвих питань. Розгалужена мережа їхніх таємних торгових точок існувала в кожному великому індійському місті. Їхніми клієнтами були найчастіше терористи, сепаратисти, нелегали або й просто злочинці.
— Ці люди вмирають,— завершив Абдулла свою розповідь,— і вони крадуть життя для себе самих, а потім продають його й іншим нещасливцям.
Абдулла замовк. Всі дивилися на мене. Певне, їх цікавило, як я реагуватиму на цю розповідь про жорстокий бойкот з боку суспільства і про їхню незамінність у кримінальному світі.
— Можна... можна мені ще води? — запитав я.
Мабуть, я виправдав очікування, оскільки всі почали радісно сміятися. Декілька хлопчаків схопилося з місця, щоб принести мені води, а дорослі поплескували мене по плечах і спині.
Ранджитбгай пояснив, що Суніл — хлопчик, який приніс
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.