Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.

«Ти — моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»

Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.

— Вогонь, — каже він.

— To — мій вогонь.

— Погаси.

Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:

— Зараз знову стане темно.

Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.

Жовнір питає:

— То правда, що у мене стріляли? На мені кров.

На що я розважливо відповідаю:

— Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.

Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.

Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.

Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.

Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.

Жовнір каже:

— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…

— Що ти кажеш?

— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.

Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.

Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.

А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.

Жовнір посміхнувся:

— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.

— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.

Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.

Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.

Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:

— Цього не може бути! Це — неправда!

Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.

— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!

Справді, все стихло.

— Дивися, он там є двері, збоку.

Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.

— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.

Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.

— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.

Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.

— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.

Але я відчувала неспокій.