Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Елізабет хотіла щонайшвидше дістатися додому, щоб підтримати Джейн, на яку звалилися всі турботи їхнього безумного сімейства, адже батько поїхав, а мати, напевно, блювала від хвилювання й сама потребувала догляду. Вона не сумнівалася, що Лідії вже нічим не зарадиш, та все ж втручання дядечка видавалося їй життєво необхідним. І коли він увійшов до кімнати, Елізабет не могла стримати хвилювання. Містер і місіс Ґардінер, стривожені, примчали до готелю, бо з розповіді слуги напрошувався висновок, що їхню небогу замордував якийсь невідомий ворог. Однак Елізабет одразу ж розвіяла їхній страх: поспіхом пояснила, чому їх викликала, й зачитала їм обидва листи. Містер і місіс Ґардінер, звісно, були вражені до глибини душі. У справу було втягнуто не лише Лідію, а й цілу родину, тож, після перших переляканих і здивованих вигуків, містер Ґардінер заприсягся зробити все можливе, щоб допомогти. Елізабет на менше й не сподівалася та подякувала йому зі сльозами на очах. Вони одразу залагодили всі справи, щоб вирушити чимшвидше.

— Що ж робити з Пемберлі? — вигукнула місіс Ґардінер. — Джон сказав, що, поки ми гуляли, сюди заїздив містер Дарсі.

— Так, і я сказала, що ми не приїдемо на вечерю, тож усе гаразд.

— Що ж ми скажемо іншим нашим друзям? — розчаровано спитала тітонька, забігши до своєї кімнати, щоб зібратися. — Якби ж то мені ще хоч раз побачитися із Силачем!

Проте то були даремні сподівання, якими вона могла хіба що розрадити себе в поспіху й плутанині, що затягли їх у свій вир на наступну годину. Якби в Елізабет був час байдикувати, то вона лишилася б при своїй думці: в такому стані годі й намагатися щось робити. Проте вона, як і тітонька, мусила похапцем збиратися. Довелося написати записки всім лембтонським друзям і вигадати пояснення, чому вони від’їжджають так раптово. За годину вони впоралися, а містер Ґардінер тим часом заплатив за готель. Елізабет опинилася в екіпажі до Лонґборна навіть раніше, ніж сподівалася.

Розділ 47

— ЩЕ РАЗ УСЕ ОБДУМАВ, — проголосив дядько, коли вони виїхали за місто, — і насправді, зваживши всі «за» і «проти», я схильний погодитися з вашою сестрою. Навряд чи він посмів би так вчинити з дівчиною, якій не бракує заступників і друзів, яка жила в родині його полковника. Тож я, певно, сподівався б на краще. Невже він гадав, що друзі за неї не заступляться? Невже він думав, що її сестри, які вправно володіють мечем, не наздоженуть його і за краєм світу? Невже він сподівався, що зможе повернутися у свій полк, так образивши полковника Форстера? Жодна спокуса не виправдовує такого ризику!

— Ви справді так гадаєте? — озвалася Елізабет.

— Твій дядечко навіть мене переконав, — долучилася до розмови місіс Ґардінер. — Навряд чи Вікгему геть байдуже до своєї честі, гідності та вигоди. Я не можу так погано про нього думати. Та й ти, Ліззі... ти могла б поставити на ньому жирний хрест?

— Я не вірю, що він байдужий до власної вигоди, але в решту звинувачень повірю охоче. Ваші слова — та Богу б у вуха! Проте я боюся на щось сподіватися, бо чого ж він обстріляв полковника?

— По-перше, — розважливо мовив містер Ґардінер, — немає вичерпних доказів, що вони не збираються одружитися.

— Тоді до чого всі ці інтриги? Чому вони замітали сліди? Навіщо одружуватися потай? О ні, о ні — це надто підозріло. Його друг-офіцер, пише Джейн, був певен, що Вікгем одружуватися не збирається. Він би не побрався з жінкою, що не має й шеляга за душею, — не може собі цього дозволити. А що має Лідія, крім молодості й доброї статури, щоб він відмовився від зиску, який несе з собою вдалий шлюб? Що ж до іншого вашого заперечення, то й воно не є неспростовним. Ми з сестрами не можемо кинути все й помчати на пошуки Вікгема, адже його величність наказав нам охороняти Гартфорд-шир, допоки не поляжемо в бою, не станемо каліками чи не вийдемо заміж.

— Та чи думаєш ти, що Лідія аж така безпорадна, щоб накликати на себе й усю свою родину таку ганьбу?

— Це мене безмежно дивує, але на те дуже схоже, — зі сльозами на очах промовила Елізабет. — Отже, й сестри Беннет не бездоганно володіють мистецтвом заподіювати смерть. Не знаю, що й казати. Може, я несправедлива до неї, проте вона ще зовсім молода, і останні півроку, ба ні, навіть рік присвятила лише марнославним розвагам. Їй дозволяли розтринькувати час, як їй заманеться, й вона геть занедбала і вправляння, і медитацію, і навіть найпростішу гру «Добрий день, я олень». Відтоді, як ту частину розквартирували у Меритоні, їй самі гульки й офіцери були в голові. А всі ми знаємо, що Вікгему не забракне чарівливості, щоб заворожити юну дівчину.

— Проте Джейн вважає, що Вікгем не здатен на таку ницість, — заперечила тітонька.

— Джейн у всіх бачить лише добре. Та вона й нечестивих ладна приголубити — щоразу перепрошує, коли стинає їм голови, навіть коли вони до неї зубами клацають. Проте Джейн, як і я, пречудово знає, який насправді той Вікгем. Він марнотратник, покидьок без совісті та честі й волочиться за кожною спідницею.

— Ти маєш неспростовні докази? — вигукнула місіс Ґардінер.

— Так, — відповіла Елізабет, зашарівшись. — Пам’ятаєте, я вам розповідала, як недобре він повівся з містером Дарсі? Та й ви, коли були в Лонґборні минулого разу, чули, як він відгукувався про свого добродійника. Є й інші обставини, які мені не дозволено... які не варто переповідати. Все, що він наговорив про родину з Пемберлі, — брехня від першого до останнього слова.

— І Лідія нічогісінько не знає? Як вона може не знати того, що було відомо вам із Джейн?

— У тому й біда. Я дізналася правду лише в Кенті, де чимало часу проводила з містером Дарсі та його родичем, полковником Фіцвільямом. У своєму невіданні я накоїла такого, що знадобилося сім порізів, аби змити пляму з моєї честі. А коли я повернулася додому, солдати мали за якийсь тиждень чи два відбути з Меритона. В такому разі — вирішили ми з Джейн, якій я розповіла все, — не варто розголошувати те, про що я довідалася. Кому стане краще, якщо ми зруйнуємо добру думку