Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Якось улітку — Джон тоді саме був у мене в кабінеті — у відчинене вікно залетів метелик. Джон почав наслідувати, як він зиґзаґоподібно кружляє по кімнаті, різкими, безладними рухами голови й очей, виливаючи потік ніжностей і проклять. Він невпинно повторював: «Хочу тебе поцілувати, хочу тебе вбити», — згодом редукувавши це до «поцілувати тебе, вбити тебе, поцілувати тебе, вбити тебе». Через дві-три хвилини цієї метушні — здавалося, що поки метелик кружлятиме довкола, він не спиниться — я жартома сказав: «Якби ви справді зосередилися, то не помітили б цього метелика, навіть якби він опустився вам на носа».
Варто було мені це вимовити, як він схопився за кінчик носа й щосили рвонув його, немовби намагаючись зігнати величезного метелика, який був усівся туди. Я задумався, чи його бурхлива туреттична уява перетворилася на галюцинацію, змусивши Джона прийняти уявного метелика за справжнього й немовби насправді відчути його дотик на своїй шкірі. Складалося враження, що переді мною наяву розігрується якесь нічне жахіття.
Я напружено працював із Джоном в перші три місяці 1977 року, і це викликало відчуття дива, відкриття й інтелектуального збудження — ще сильніше за все, що відчував із літа 1969 року, коли почали пробуджуватися пацієнти, які страждали на постенцефалітичні синдроми. Я надзвичайно гостро відчув те саме, що й після зустрічі з Реєм — маю написати книгу про синдром Туретта. Я думав про те, щоб написати книгу, в якій Джон був би головним персонажем — можливо, моя розповідь мала б вигляд збірного опису або ж фактичного змалювання «дня з життя» людини з граничними проявами синдрому Туретта.
Також я вважав, що після такого обнадійливого початку надзвичайно інформативним буде повноцінне комплексне обстеження, але застеріг Джона, що це буде по суті дослідженням, вивченням, а якогось терапевтичного ефекту очікувати не слід. Відповідно, обстеження має нагадувати «Розум мнемоніста» Лурії чи Фройдове «Тлумачення сновидінь». (Я постійно тримав ці дві книги з собою упродовж кількох місяців, коли ми проводили це «туреттичне дослідження».)
Щосуботи приймав Джона у себе в кабінеті, роблячи відеозаписи наших сеансів із двох ракурсів одночасно — одну камеру було спрямовано на обличчя і руки Джона, а інша знімала нас обох із ширшого кута огляду.
По дорозі до мене суботніми ранками Джон часто зупинявся біля італійської бакалійної крамниці й купував собі сандвіч і колу. Це була популярна бакалія, у якій завжди юрмилися люди — Джон завжди міг їх описати, чи радше дивовижним чином персоніфікувати так, що вони поставали немов реальні. Я читав Бальзака й процитував Джону його слова: «У моїй голові — все суспільство».
«У моїй також, — сказав Джон. — Проте у формі наслідування». Ці миттєві мимовільні імітації й наслідування нерідко мали відтінок пародії і глузування, тому люди, які оточували Джона, часом кидали на нього вражені чи обурені погляди, які він, своєю чергою, наслідував чи пародіював. Сидячи в кабінеті й слухаючи, як він змальовує і зображає подібні сцени, я почав задумуватися над тим, щоб піти з ним і побачити їх на власні очі.[254] Ця ідея викликала у мене значний сумнів — я не хотів, щоб Джон соромився від усвідомлення того, що він увесь час є об’єктом спостереження (чи, якщо бути точним, об’єктом запису на камеру, якщо б я взяв із собою «Портапак»), до того ж я не хотів втручатися у його життя поза нашими суботніми зустрічами. Однак я вважав, що запис дня чи тижня з життя такого надтуреттика матиме значну цінність — він зможе доповнити клінічні й феноменологічні кабінетні спостереження антропологічною й етіологічною перспективами.
Далі я зв’язався з командою творців антропологічного документального кіно — вони саме повернулися зі зйомок племені у Новій Гвінеї, — їх заінтригувала думка про існування свого роду медичної антропології. Проте вони захотіли 50 тисяч доларів за тиждень зйомки, а я не мав таких коштів — це було більше, ніж я заробляв за весь рік.
Я озвучив це Дункану Далласу (мені було відомо, що Йоркширське телебачення часом надає гранти для документальних польових досліджень), на що він відповів: «Чому б мені на нього не поглянути?». За кілька тижнів Дункан прибув до мене й погодився, що Джон був несхожим на все, що йому доводилося бачити до того, що він вміє чітко висловлюватися і добре подавати себе. Дункан захотів зняти про нього повнометражний документальний фільм, і Джон, який бачив документальний фільм «Пробудження», був у захваті від цієї думки. Однак на той момент я вже не почувався настільки захопленим й мене дещо турбував надмірний ентузіазм і, напевно, очікування Джона від своєї ролі. Я хотів далі провадити з ним спокійну дослідницьку роботу, а він мріяв про головну роль у документальному фільмі.
За його словами, йому було до вподоби «грати», влаштовувати «сцени», бути центром уваги, але потім він уникав тих місць, де він хоча б раз таку сцену влаштував. Як він сприйме те, що деякі з цих «сцен» чи «вистав» — ексгібіціоністських, однак зумовлених нападами тику — буде записано на відео, що їм буде надано незмінної форми, яку він не зможе знищити? Ми утрьох все ретельно обговорювали під час ознайомлювального візиту Дункана, і останній доклав усіх зусиль, щоб запевнити Джона, що той зможе приїхати до Англії й на будь-якому етапі долучитися до монтажу фільму.
Зйомки завершилися влітку 1977 року, і Джон був у захваті: демонстрував тики й гримаси, керований своєю недугою, проте водночас грайливий, — блазнював, імпровізував, наслідував за наявності публіки, почасти висловлювався обережно, розважливо й часто дуже зворушливо про життя людей, подібних до нього самого. Ми всі вважали, що зрештою отримаємо визначний, але виважений і дуже людяний документальний фільм.
Після зйомок ми з Джоном повернулися до наших спокійних спільних сеансів, але тепер я спостерігав у ньому певну напруженість — стриманість, якої не помічав раніше, і коли його запросили до Лондона для активної участі у процесі монтажу, він відхилив пропозицію.
Фільм показали по британському телебаченню на початку 1978 року. Він отримав велику кількість відгуків — усі вони були позитивними, — і до Джона посипалися численні листи від глядачів, які співпереживали й захоплювалися ним. Спершу він дуже пишався цим фільмом і показував його друзям і сусідам, проте згодом його охопила глибока стурбованість, до того ж Джон розгнівався і висунув претензії мені,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.