Читати книгу - "Симпатик"

про свої філіппінські пригоди, це водночас розвіяло їхню похмурість і здійняло хвилю обурення. Обурення було протиотрутою до похмурості, так само — до суму, меланхолії, відчаю і так далі. Забути про певний вид болю можна було, відчувши інший вид болю, як коли лікар, оглядаючи вас до обов’язкової військової служби (той екзамен, який ви не зможете провалити, якщо не заражені багатством), дає вам ляпаса по одній сідниці, вганяючи голку в другу. Крім того, що мене мало не спіткала доля однієї з тих смажених качок, які були підвішені за дупи у вітрині сусіднього китайського кафе, я не розповів Генералові й Мадам, що мені виплатили компенсацію за те, що мало не вбили. На ранок після того, як актори масовки прийшли до мене з дарами, я прийняв двох інших відвідувачів — Вайолет і високого, худого білого чоловіка в зеленкувато-блакитному костюмі, з краваткою з орнаментом пейслі, такою ж товстою, як Елвіс Преслі, та в сорочці багатого жовтого кольору сечі після обіду зі спаржею.

— Як почуваєшся? — запитала Вайолет.

— Добде, — прошепотів я, хоч і міг говорити цілком нормально.

Вона глянула на мене з підозрою і сказала:

— Ми всі за тебе переживаємо. Він передав тобі, що прийшов би сам, але сьогодні на майданчику буде президент Маркос.

Тим «ним», ім’я якого не називалося, звісно ж, був Автор. Я злегка кивнув, сумно й поважно, і сказав:

— Розумію, — хоча сама лише згадка про нього мене обурила.

— Це найкраща в Манілі лікарня, — сказав чоловік у костюмі, сяючи усмішкою мені в обличчя. — Ми всі хочемо, щоб ви дістали найкращий догляд. Як ви почуваєтеся?

— Правду кажучи, — мовив я, продовжуючи брехати, — жахливо.

— Дуже шкода. Дозвольте представитися. — Чоловік простягнув мені неторкано білу візитівку з такими гострими краями, що стало страшно порізатися. — Я представляю кіностудію. Ми хотіли вас повідомити, що сплатимо всі рахунки за ваше лікування.

— Що сталося?

— Ти не пам’ятаєш? — спитала Вайолет.

— Вибух. Чимало вибухів.

— То був нещасний випадок. У мене тут звіт, — сказав представник кіностудії, піднявши свого портфеля кольору печінки достатньо високо, щоб я побачив сяйливі золоті застібки.

Яка активність! Звіт можна було й не читати. Деталі були не такі важливі, як те, що доводило саме його існування — така швидка робота, як і в нас на батьківщині, могла бути зроблена, лише якщо комусь підмазати.

— Мені пощастило, що я вижив?

— Надзвичайно пощастило, — відповів він. — Ви маєте життя, здоров’я та чек у моєму портфелі на суму п’ять тисяч доларів. Згідно з медичними звітами, які я бачив, у вас отруєння димом, подряпини та синці, кілька незначних опіків, ґуля на голові та струс мозку. Нема переламів, нема розривів, нічого невиліковного. Однак студія хоче переконатися, що ви маєте все, що потрібно.

Представник відкрив портфель, дістав стос скріплених білих аркушів і довгу смужку зеленого паперу — чек.

— Звісно ж, ви маєте підписати чек та цей документ, який звільняє студію від будь-яких зобов’язань.

Чи моє жалюгідне життя коштувало п’ять тисяч доларів? Мушу визнати, сума була немала — то було більше грошей, ніж я колись бачив за раз. Саме на це вони розраховували, але навіть у своєму запамороченні я знав, що не варто погоджуватися на першу ж пропозицію.

— Вдячний за вашу щедрість, — сказав я. — Дуже шляхетно з боку студії так турбуватися про мій стан. Але, як ви можете знати, а можете і не знати, я маю утримувати велику сім’ю. П’ять тисяч доларів — це чудово, якщо думати лише про себе, але азієць… — Тут я зробив паузу і дозволив собі подивитися в нікуди відсутнім поглядом, щоб дати їм час уявити величезне генеалогічне баньянове дерево, яке розкинулося наді мною і покрило тінню разючої ваги поколінь, що сходилися до одного кореня просто на моїй маківці. — Азієць не може думати лише про себе.

— Я чув, — сказав представник студії. — Родина для вас усе. Як і для нас, італійців.

— Так, як і для італійців! Азієць має дбати про матір, батька. Про братів, сестер, дідусів, бабусь. Про двоюрідних родичів, про селище. Якщо розійдеться слово про моє везіння… Тому не буде кінця. Проханням про послуги. П’ятдесят доларів туди, сотню сюди. Мене смикатимуть з усіх боків. Я не зможу відмовити. Бачите, в якому я становищі. Краще було б не брати гроші взагалі і не мати тих емоційних проблем. Або ж є альтернатива — отримати стільки грошей, щоб вистачило на всі ці послуги і на себе самого.

Представник студії чекав, що я скажу далі, але я чекав на його відповідь. Зрештою він здався і сказав:

— Не знаючи тих проблем, які має азійська родина, я також не знаю, яка сума задовольнить усі ваші родинні потреби, які, як я розумію, важливі для вашої культури, і які я дуже поважаю.

Я чекав, що він скаже далі, але він чекав на мою відповідь.

— Точно сказати не можу, — мовив я. — Але, хоч і невпевнено, можу припустити, що двадцяти тисяч доларів буде досить. На всі потреби моїх родичів. Очікувані й неочікувані.

— Двадцять тисяч доларів? — Брови представника студії встали в елегантну позу йоги, вигнули спини в небезпечно різкій стривоженості. — О, якби ви зналися на актуарних схемах, як я! На двадцять тисяч доларів ви мусите втратити принаймні пальця, а ліпше — кінцівку побільше. Якщо ми говоримо про не такі помітні втрати, життєво необхідний орган чи одне з п’яти чуттів годяться.

Але насправді, відколи я опритомнів після вибуху, мене тривожило щось таке, що я не можу назвати, — сверблячка, однак не фізична. Тепер я розумію, що це було, — я щось забув, але не знав, що саме. Це найгірший з трьох видів забуття. Знати, що ти забув, — це звично, так буває з історичними датами, математичними формулами й іменами людей. Забути, не усвідомлюючи цього, — певно, ще розповсюдженіша ситуація, а може, й менше, але вона милосердна, бо ж ти навіть не знаєш, що забув про щось. Але знати, що ти щось забув, і не знати, що саме, — від цього я не міг не здригнутися.

— Я дещо втратив, — сказав я, переможений болем, який було чутно в моєму голосі. — Я втратив частину розуму.

Вайолет з представником перезирнулися.

— Боюсь, я не розумію, — сказав він.

— Частину пам’яті, — сказав я. — Вона повністю зникла, від моменту вибуху і донині.

— На жаль, це важко буде довести.

Як можна довести комусь, що ти щось забув чи що ти щось знав, а тепер більше не знаєш? Утім я напосів на