Читати книгу - "Homo Deus"

розвитку заперечує таку єретичну ідею. Замість цього воно пропонує рухатись іще швидше. Якщо наші відкриття дестабілізують екосистему й загрожують людству, ми маємо відкривати щось таке, що захистить нас. Якщо озоновий шар стає тоншим і загрожує раком шкіри, ми маємо винайти кращий захист від сонця й кращі ліки проти раку, тим самим стимулюючи розвиток виробництва сонцепротекторів і онкологічних центрів. Якщо всі нові виробництва забруднюють атмосферу й океани, зумовлюючи глобальне потепління й масове вимирання, тоді ми маємо побудувати для себе віртуальні світи й високотехнологічні сховища, що забезпечуватимуть нас усім, що потрібно для життя, навіть якщо планета стане такою самою гарячою, похмурою й забрудненою, як пекло.

Пекін уже став таким забрудненим, що люди уникають відкритого простору, а багаті китайці платять тисячі доларів за кімнатні системи очищення повітря. Супербагатії будують захисні споруди навіть над своїми дворами. У 2013 році Міжнародна школа в Пекіні, де навчаються діти іноземних дипломатів і китайців вищого класу, пішла ще далі й побудувала за п’ять мільйонів доларів гігантський купол над своїми шістьма тенісними кортами та ігровими майданчиками. Інші школи наслідують цей приклад, і китайський ринок обладнання для очищення повітря переживає бум. Звичайно, більшість жителів Пекіна не можуть дозволити собі такої розкоші у своїх будинках, та й не можуть послати дітей до Міжнародної школи.

Людство виявляється втягнутим у подвійні перегони. З одного боку, ми відчуваємо потребу прискорювати темпи наукового прогресу й економічного росту. Мільярд китайців і мільярд індусів хочуть жити так, як живе середній клас Америки, і не бачать причин, чому повинні стримувати здійснення своїх мрій, коли американці не хочуть відмовитися від своїх позашляховиків і торговельних центрів. З іншого боку, ми повинні зупинитися принаймні в одному кроці від екологічного Армагеддону. Управління цими подвійними перегонами стає важчим з кожним роком, оскільки кожен крок, що наближає жителів нетрів у Делі до американської мрії, також наближає планету до краю прірви.

Хорошою новиною є те, що протягом сотень років людство насолоджувалося розвитком економіки, не стаючи жертвою екологічного розпаду. Багато інших видів загинули в цьому процесі, і люди теж зіткнулися з рядом економічних криз та екологічних катастроф, однак досі ми завжди знаходили вихід. І все ж майбутній успіх не гарантується жодним законом природи. Хто знає, чи буде наука завжди в змозі одночасно убезпечити економіку від замерзання й екологію — від кипіння. А оскільки темпи продовжують наростати, діапазон припустимих помилок стає дедалі вужчим. Якщо раніше достатньо було раз на сто років винайти щось вражаюче, то нині нам треба творити дива кожних два роки.

Нам також слід замислитися над тим, що екологічний апокаліпсис може мати різні наслідки для різних людських каст. Історія не знає справедливості. Коли настає катастрофа, бідні майже завжди страждають значно більше, аніж багаті, навіть якщо багатії спричинили цю катастрофу. Глобальне потепління вже впливає на життя бідних у засушливих африканських країнах значно більше, аніж на життя багатих жителів Заходу. Парадоксально, що сама сила науки може підвищити небезпеку, бо вона служить багатим.

Розгляньмо викиди парникових газів. Більшість учених і політиків, які нарешті перейнялися цією проблемою, визнають реальність глобального потепління і масштаби небезпеки. Однак це визнання досі не змогло змінити нашу нинішню поведінку будь-яким помітним чином. Ми багато говоримо про глобальне потепління, але на практиці людство не хоче приносити економічні, соціальні чи політичні жертви, необхідні для того, щоб зупинити цю катастрофу. Між 2000 і 2010 роками викиди не зменшилися взагалі. Вони, навпаки, зростали зі швидкістю 2,2 % на рік порівняно з річним зростанням 1,3 % між 1970 і 2000 роками. Кіотський протокол 1997 року стосовно зменшення викидів парникових газів навряд чи сповільнив глобальне потепління, не кажучи вже про його зупинку, однак забруднювач номер один у світі — Сполучені Штати Америки — відмовляється ратифікувати його і не зробив жодної спроби значно зменшити викиди, побоюючись, що це стримуватиме його економічний ріст.

У грудні 2015 року в Паризькій кліматичній угоді було зазначено більш амбітну мету, яка закликає обмежити зростання середньої температури значенням 1,5° від доіндустріального рівня. Однак реалізацію болісних кроків, потрібних для досягнення цієї мети, було відкладено на період після 2030 року або навіть на другу половину XXI століття, фактично перекладено «гарячу картоплину» в руки наступного покоління. Нинішні адміністрації здатні пожинати негайні політичні вигоди від свого образу «зелених», тоді як значну політичну ціну зменшення викидів (і зниження темпів росту) перекладено на майбутні адміністрації. І навіть на час написання цих рядків (січень 2016 року) немає жодної певності, що США та інші провідні забруднювачі ратифікують і впровадять Паризьку кліматичну угоду. Надто багато політиків і виборців вірять, що, поки економіка зростає, учені й інженери завжди зможуть захистити нас від кінця світу. Коли мова заходить про зміну клімату, багато тих, хто щиро вірить у розвиток, не просто вірять у диво — вони вважають само собою зрозумілим, що диво станеться.

Чи розумно ризикувати майбутнім людства в припущенні, що майбутні вчені зроблять якісь відкриття, які врятують планету? Більшість президентів, міністрів і голів корпорацій, що керують світом, є вельми раціональними людьми. Чому вони пускаються в цю ризиковану гру? Може, тому, що не вважають, що ризикують своїм особистим майбутнім. Навіть якщо погані справи ще погіршаться і вчені не зможуть стримати повінь, інженери все ж зможуть збудувати високотехнологічний Ноїв ковчег для вищої касти, залишаючи мільярди інших тонути. Віра в цей високотехнологічний ковчег нині є однією з найбільших загроз майбутньому людства і всій екосистемі. Люди, що вірять у високотехнологічний ковчег, не повинні брати на себе відповідальність за глобальну екосистему з тих самих міркувань, що й людям, які вірять у загробне життя, не можна давати ядерної зброї.

А як щодо бідних? Чому вони не протестують? Якщо потоп настане, вони зазнають найбільших втрат. Вони також будуть першими, на кого ляжуть втрати від економічної стагнації. У капіталістичному світі життя бідних поліпшується лише тоді, коли економіка розвивається. Тому вони навряд чи підтримуватимуть будь-які кроки в напрямку зменшення екологічних загроз, що базуються на сповільненні сьогоднішнього росту економіки. Захист довкілля — дуже хороша ідея, однак ті, хто не може заплатити свою ренту, турбуються про можливі борги значно більше, ніж про танення льодових шапок.

ЩУРЯЧІ ПЕРЕГОНИ

Навіть якщо ми продовжуватимемо достатньо швидко рухатися і будемо здатні запобігти й економічному колапсові, й екологічному крахові, сама гонитва створює величезні проблеми. Для індивіда