Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

і зберегти своє крісло. Ніхто в перехідному уряді не хотів брати відповідальність за публікацію скандальної інформації, яка могла спричинити кризу у відносинах з Радянським Союзом. Мало того, генеральний прокурор не хотів нічого заявляти до завершення слідства й висунення офіційних звинувачень. Німці воліли, щоб всю цю історію оприлюднили американці, але вона сталася не на території США, тому ЦРУ заперечувало[264].

Допити Сташинського тривали з вересня по листопад. «Моє теперішнє ставлення до обох вчинків кардинально інше, – сказав Сташинський слідчим. – Це пояснюється змінами, які сталися в моєму житті з листопада 1959 року. Саме в цих змінах пояснення моєї втечі на Захід. Я хотів очистити свою совість і показати світу, що “мирне співіснування” означає на практиці. Я більше не хотів, щоб мені наказували вбивати. Я хотів попередити всіх, кому загрожувала ліквідація, як-от Ребету і Бандері, щоб вони були обережні. Я сподіваюся, що мою втечу на Захід буде сприйнято як пом’якшувальну обставину, адже я взяв на себе чималий ризик. Це вплине, а можливо, вже вплинуло, на долю моїх батьків і родичів. Моя втеча вже позначилася на тестеві, який живе в радянській зоні: його сім тижнів протримали у в’язниці. Очевидно, його не переслідуватимуть серйозніше, коли мій випадок набуде розголосу. Ми з дружиною завжди житимемо під страхом, що рано чи пізно нас наздожене помста зі Сходу. Крім всього цього, ми не маємо засобів до існування на Заході. Але я все одно вибрав Захід, бо вважаю, що цей мій крок відповідає інтересам всього світу»[265].

Богдан боровся за своє життя. Його стратегія полягала в тому, щоб, нічого не приховуючи, пояснити, чому він пішов на вбивство і чому шкодує про це. Він був готовий говорити публічно. Спершу в його планах цього не було, і важко сказати, сам він дійшов такої думки чи йому підказали слідчі, які хотіли зірвати маски з Радянського Союзу на міжнародній сцені. Сташинський був не проти розголосу, якщо нові господарі ситуації вирішать, що так краще. Він змирився з тим, що це може зашкодити його родині та сім’ї Інґе, і нічого не міг з цим вдіяти. Богданові заяви почали розкручувати маховик міжнародного скандалу, хотів він цього чи ні.

Поки західні німці вирішували, публікувати свідчення Сташинського чи ні, радянська сторона завдала удару першою. У п’ятницю 13 жовтня 1961 року Курт Блеха, прес-секретар голови уряду НДР Отто Гротеволя, скликав у Східному Берліні прес-конференцію. «Сьогодні ми стали свідками злочинних інтриг боннської федеральної розвідки, яка підпорядковується [директору федеральної канцелярії] [Гансу] Глобке, убивці євреїв, і якою керує [Райнгард] Гелен, колишній генерал таємної служби нацистів», – повідомив Блеха журналістам. Глобке, який в уряді Аденауера відповідав за спецслужби, справді певною мірою стосувався Нюрнберзьких законів, за якими євреїв позбавляли громадянських прав, а Гелен служив у розвідці вермахту. Темне минуле робило їх зручною мішенню для радянської і східнонімецької пропаганди. Блеха натякав, що Глобке з Геленом продовжували свою злочинну діяльність після війни і він має докази. «Гер Ліпольц, – відрекомендував Блеха, – на конкретних прикладах ознайомить вас із методами цих політичних убивць. Ми допоможемо викрити в очах німецької публіки і цілого світу злочинні інтриги боннських “ультрас” і їхні політичні методи, зокрема знищення окремих людей і масові убивства».

Стефан Ліпольц, лисуватий чоловік в окулярах, якому на вигляд було трохи за п’ятдесят, почав із вибачень за свою німецьку. Потім розповів про себе, що й пояснювало, чому він не дуже добре знає мову. Ліпольц народився 1907 року в родині німецьких колоністів на Волині, яка тоді була у складі Російської імперії. Коли Радянський Союз за пактом Молотова – Рібентропа анексував Волинь (у міжвоєнний період вона належала Польщі), Ліпольц подався на статус фольксдойче і переселився у Третій рейх. Невдовзі його призвали в армію і відправили в розвідувальну школу. Після навчання він служив перекладачем у різних розвідувальних загонах, зокрема під командуванням Гелена. 1945 року він ненадовго потрапив у радянський полон. До 1953-го Ліпольц жив у Східній Німеччині, потім через берлінську лазівку перебрався на Захід. Оселився в Мюнхені, відкрив ресторан і подружився з українцями, багато з них були членами ОУН-б.

Саме там, за словами Ліпольца, на нього вийшов такий собі доктор Вебер, представник геленського БНД, який попросив його збирати відомості про Степана Бандеру. Невдовзі він отримав наказ убити лідера націоналістів, підмішавши отруйний порошок йому в їжу. Люди Гелена хотіли прибрати Бандеру, бо той нібито віддав перевагу британській розвідці і заважав німцям використовувати своїх людей у розвідувальних операціях проти Радянського Союзу. Ліпольц не зміг виконати наказ. Він сказав доктору Веберу, що не має зручного виходу на Бандеру, і порадив знайти кращу кандидатуру. За словами Ліпольца, доктор Вебер знайшов таку людину в особі його друга Дмитра Мисківа, наближеного до Бандери. Ліпольц боявся, що геленські агенти його тепер приберуть, і вирішив виїхати із Західної Німеччини, але наприкінці грудня 1959 року приїхав до Мисківа, заставши друга у повній прострації. Мисків сказав Ліпольцу, що убив Бандеру, підмішавши йому отруту за обідом у той самий день, коли Бандера помер. Ще Мисків сказав, що начальник бандерівської служби безпеки Іван Кашуба розшукує його. Ліпольц знову виїхав із ФРН, цього разу в Норвегію. Саме там він дізнався про несподівану смерть Мисківа у березні 1960-го.

«Можете уявити, яке враження це на мене справило? – сказав Ліпольц журналістам. – Я був так само спантеличений, пригнічений і заляканий, як і Дмитро Мисків кілька місяців тому. Очевидно, федеральна розвідка готувала мені таку саму долю. Я поспіхом залишив Норвегію і виїхав до Німеччини. Усвідомлюючи, що інших варіантів сховатися від убивць із геленської розвідки нема, я перейшов кордон НДР і здався владі». Після цієї заяви він відповів на запитання, акуратно стараючись не суперечити заявам, що раніше звучали у східнонімецькій і радянській пресі.

Ліпольц припустив, що Бандеру убили, бо він перейшов дорогу бундесміністру Теодору Оберлендеру і той боявся, що український лідер може свідчити на суді про участь Оберлендера у львівських погромах червня – липня 1941 року. За словами Ліпольца, Мисків зізнався йому, що агенти Гелена, які наказали прибрати Бандеру, сказали, що той має нарешті замовкнути, бо в цьому зацікавлені й поважні люди в ХДС. Йшлося про Оберлендера. На цій прес-конференції прозвучала і заява представника міністерства державної безпеки (Штазі), який напався, що провідні посади в геленському БНД обіймають нацисти, і підкреслив зв’язок між людьми Бандери і Оберлендером. Він пообіцяв провести всебічне розслідування обставин смерті Бандери[266].

Маючи в розпорядженні архіви Третього рейху, Штазі і КДБ