Читати книгу - "Жменя праху"

й нормальні для XIX століття явища чимсь абсолютно позбавленим сенсу, штучним, ефемерним. Романтики й критичні реалісти в XIX столітті не раз художньо розкривали приреченість дворянства як класу. Одні сприймали це з сумом, інші з радістю, але майже ніхто з них не вважав спосіб життя жінок і чоловіків, які нічим, крім необтяжливих сімейних справ і пустих розваг, не займаються, чимсь абсурдно неможливим. Бо то була звичайна річ. Так жили тисячі, десятки тисяч людей. Це панське життя мало свої негативні сторони та свої переваги і було нормою існування цілого класу. В Англії після першої світової війни, в добу економічних криз, гігантського і стрімкого росту національних та інтернаціональних монополій, життя аристократів Лондона чи якогось старовинного маєтку стає обурливим анахронізмом, розкриває всю свою невідповідність добі, всю свою штучність.

Деякі з колишніх лендлордів пристосувались до буржуазної практики й нових темпів життя, стали капіталістичними ділками. Інші соціально деградували, як, наприклад, представники молодшої лінії Ластів, які вже нічим не відрізняються від звичайних фермерів. Треті,— і вони є об’єктом найпильнішої уваги письменника,— судорожно чіпляються за те, що давно перестало бути реальністю, за примару колишнього аристократизму. І ось молоді гарні дівчата, такі, як Бренда або Марджорі («Жменя праху»), Ніна («Мерзенна плоть»), виходять заміж без кохання, сподіваючись, що матеріальне й соціальне становище їхніх чоловіків допоможе їм і надалі вести існування легковажних метеликів. А чоловіки з огидою і нудотою виконують свої так звані політичні обов’язки (згадаймо хоча б парламентарія Джока Грант-Мензіса, якому страшенно набридли виборці з їхнім незрозумілим для нього інтересом до якихось свиней) і проводять дні та вечори в елітарних клубах, шукають протекції, пильно стежать, чи згадано їхнє ім’я на сторінках газет у світській хроніці, чи одержали вони запрошення на той чи інший раут або вечерю, чи сказав їм привітне слово той чи інший впливовий або модний діяч тощо. Такий у «Жмені праху» чоловік Марджорі Аллен — політик-невдаха, який з величезними труднощами тримається на поверхні світського болота. Та й інші люди, такі, як він, теж настільки зубожіли, що для них кожна зайва витрата — поїздка на таксі, оплата рахунку в ресторані, більше того, навіть утримання дитини — є недозволенною розкішшю. Всі кошти вони витрачають на «показуху», на те, щоб і далі вважатися «справжнім, благородним англійським джентльменом». На відміну від таких, як Аллен, джентльмени типу Джока, багатші і незалежніші, з усталеною політичною позицією, можуть дозволити собі більше розваг і втіх. Варіанти цього типу цинічних політичних ділків, зажерливих, безоглядних у досягненні життєвого успіху, ми знайдемо у «Мерзенній плоті» — це містер Фрабнік, сер Метроленд, лорд Мономарк, або у «Поверненні до Брайдсхеда», де найбільш завершеним втіленням цього типового образу є Рекс Моттрем.

Особливо в’їдливими є характеристики буржуазних пристосуванців, таких, як місіс Вівер. Якщо персонажі, згадані вище, подані цілком реалістично, хоч і з великою іронією, то в образі місіс Вівер концентрація негативних рис, всеосяжність її ділових інтересів мають майже фантастичний, гротескний характер. Вона нагадує образ п’єси Бернарда Шоу «Візок з яблуками». Великий драматург називає ту силу, яка керує англійським політичним життям, «ремонтним трестом». Цей «трест» — узагальнення всіх могутніх капіталістичних монополій, які диктують свої накази і вимоги англійському урядові.

І місіс Вівер, при всіх цілком реальних, хоч і сатирично змальованих людських рисах, є уособленням настирливо активної капіталістичної діяльності, образною типізацією скнари-накопичувача, такого собі Гобсека у спідниці. Сучасна «пані Гобсек» позбавлена величі бальзаківського образу, але, як і старий лихвар, вона проникає у всі пори суспільства, не гребує найменшою можливістю заробити. Вона переобладнує великі будинки на малі квартири, де вміщається тільки ліжко та ванна і які призначені для любовних розваг заможних людей; планує сучасні інтер’єри, холодні й невиразні, але модні; гріє руки на продажу і перепродажу меблів; вкладає гроші в ресторани чи готелі; може запропонувати свої послуги як сваха чи звідниця; продає поради і насіння квітів; підшукує лакеїв і коханців; супроводжує свою клієнтуру, так би мовити, від колиски до могили. З особливою іронічною злістю звучить останній епізод «Жмені праху», коли всюдисуща, як повітря, місіс Вівер, що сприяла руйнації сім’ї Тоні Ласта, дає рекомендації про те, як найкраще увічнити його пам’ять, і пропонує свої послуги щодо створення монументального мавзолею на його честь. Суть цього образу розкривається вже в перших рядках роману:

«— А жертви були?

— Хвалити бога, не було,— сказала місіс Вівер.— Тільки дві покоївки вистрибнули з переляку крізь скляний дах на забруковане подвір’ячко. Тим дурепам нічогісінько не загрожувало. Боюся, що спалень майже не зачепило. Та все-таки ремонт робити доведеться: там усе залите й чорне від сажі, та ще й вогнегасник, на щастя, був допотопний, такий, що псує геть усе. Одне слово, гріх нарікати. Парадні кімнати вигоріли дощенту, але все було застраховане. Сільвія Ньюпорт знає тих людей. Треба поквапитись, а то їх перехопить ота проноза місіс Шаттєр».

Звернімо лише увагу на хід думок місіс Бівер, на окремі слівця з її коротенького монологу. Покоївки для неї, звичайно, не жертви. «Боюся», що пожежа не все спалила. «На щастя», там був вогнегасник, який все знищив, і місіс Бівер відкривається велике поле діяльності по ремонту будинку, на якому вона добре заробить.

Цей уривок — зразок того, як уміло, найекономнішими засобами відтворює Івлін Во серцевину образу, кількома мазками малює справжній живий і переконливий портрет.

Сюжетно «Жменя праху» загалом нагадує типовий роман про адюльтер — конфлікт в родині, що породив тисячі, а може, навіть десятки тисяч творів. Подружня зрада Бренди Ласт, яка розбиває серце її чоловікові, банальна до непристойності. Якщо шукати аналогії цьому сюжету в близьких до нього творах сатиричної забарвленості, то ми знайдемо її у попередників Івліна Во з різних країн, передусім у таких як Мопассан чи Анатоль Франс. Деякі моменти в історії зв’язку Бренди і Джона Бівера перегукуються з розділами славнозвісної тетралогії Фрагаса «Сучасна історія».

Серед англійських авторів і тематично, і за манерою письма найближче до Івліна Во стояв старший за нього на дев’ять років Олдос Хакслі, який на час створення «Жмені праху» був автором кількох відомих романів і серед них знаменитого «Контрапункту». Сатирична манера обох письменників виявляє типологічно близькі риси, а їхнє ставлення до зображуваного, певні прийоми багато в чому збігаються. В тому ж іронічному ключі, що й Івлін Во, зображував Хакслі в своїх романах 20-х років англійську буржуазну інтелігенцію, представників літератури та інших жанрів мистецтва. Якщо долучити до цих двох ще й Річарда Олдінгтона з його критикою буржуазно-міщанського середовища