Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

Богом світопорядку. Всі спроби перекреслити попередній шлях людства є надзвичайно небезпечними. Святий апостол Павло навів приклад, звернувши увагу учасників наради на події в Україні, де місцева націоналістична верхівка, використовуючи як привід Нульовий Час і Велику Темряву, вирішила з самого початку будувати історію своєї нової держави, ігноруючи вічні, Богом дані типологічні особливості українського характеру — тупу покірливість, почуття меншовартості, зрадництво, духовне холуйство, заздрість і продажність. «Звичайно, — підкреслив Святий апостол Павло, — не може йти мови про якийсь успіх на цьому згубному шляху: якщо пекло перейменувати на рай, від цього ніщо не зміниться. Дияволів можна пофарбувати набіло, але хвости в них залишаться» (сміх у залі, оплески).

Апостол Фома не погодився з міркуваннями Павла і заявив, що зараз саме той час, коли Бог має можливість запровадити необхідні реформи, докорінно змінити саму парадигму життя на Землі, враховуючи екологічну кризу, й дати людям новий, удосконалений закон.

«Безвірництво, цинізм, втрата довіри до всіх інституцій, в тому числі до Бога, сягають глобальних вимірів і є надзвичайно небезпечними. Рівень несвободи на Землі зріс до критичних величин. Люди не вірять нам, бачачи, що їх переслідують несправедливість, страждання, поневолення, злидні. За всієї моєї поваги до апостола Павла, я не заганяв би Україну в стару іржаву клітку, а навпаки — дав би цьому доброму християнському народові, серед якого багато доброчесних, мужніх і світлих людей, шанс побудувати дійсно справедливу, добробутну державу. Дайте Україні шанс!»

На нараді в Лхасі виразно означився конфлікт між табором консерваторів, які виступають проти будь–яких змін, та реформаторами. Один з младореформаторів, євангеліст — лікар і письменник Лука запропонував переглянути всю систему відносин між Богом і людьми, твердячи, що в іншому випадку світобудову спіткає крах. Євангеліст Матвій, як колишній працівник державної податкової адміністрації Риму, закликав звернути більшу увагу на питання соціальної несправедливості, які породжують спалахи насильства на Землі. Ще один оратор, молодший апостол Варрава, запропонував знову вислати Сина Божого Ісуса з його смертною місією на Землю — аби відновити віру людей в Бога і тим самим зрушити Нульовий Час з місця. Ця провокаційна пропозиція викликала особливо палкі протести й дуже не сподобалась Богу, бо ставила його в незручне становище: повторно посилати на муки і смерть Христа, особливо в час, коли Ізраїль та Іран обмінялися ядерними ударами, коли Єрусалим випалений радіоактивним промінням, — чи це не вершина безглуздя і визнання власного безсилля?

Тому Бог прийняв мудре, як і завжди, рішення:

1. Залишити у повній недоторканості всі фундаментальні постулати свого віровчення та світобудови, незважаючи на будь–які зупинки часу.

2. Для оцінки нової ситуації на Землі таємно вислати до народів людських п'ятдесят апостолів і пророків, надавши їм відповідну сучасну форму існування.

3. Створити погоджувальну раду, куди мають увійти порівну представники консерваторів та реформаторів для прийняття узгодженого рішення щодо виходу з абсолютно нової ситуації в історії Всесвіту.

Частина четверта. СЛИЗОВИКИ

50

Гайдук отримав запрошення Василя Волі прибути на засідання Вищої державної ради, яке мало відбутися у понеділок, 3 квітня, о 10.00 AM у Палаці президента. Тема засідання — внутрішня ситуація в державі.

Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі — мармуровому будинку язичницької ассиро–вавилонської комуністичної архітектури. Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни. Навколо тридцятиметрового заввишки простору залишеного для Ідола, закручувалася спіраль допоміжних приміщень та залів. Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому — у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично — не відриваючись від життя народу в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України–Руси з'єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених нещастями киян. Крім того, поряд, на Подолі, у China‑town, дислокований був корпус китайських народних добровольців, на захист яких покладався молодий президент.

При вході китайські гвардійці в яскравих гуцульських строях — коротких сардаках з червоного сукна, під якими крилися теплі бронекептарі, — ретельно перевірили документи Гайдука, пропустили через сканер і прилад для ідентифікації сітківки ока; Гайдук звернув увагу на те, що на озброєнні цих китайсько–карпатських воїнів з'явилися автомати нової конструкції, яких ще не бачив: чотириствольні, з важким квадратним магазином, наче в англійських старих кулеметів.

Всередині палацу здіймався дерев'яний гігантський тотем — постать Перуна, обпалена блискавками на Софійському майдані: спалене волосся замінили новим, обгорілу поверхню пофарбували наново, титановий меч тепер не дивився в небо, а вістря його встромлене було в мармуровий постамент, на якому стояв Перун. Керамічного бика не було — мабуть, не вмістився. Це все нагадало Гайдукові Національний музей в Оттаві, розташований на лівому — французькому — березі ріки, навпроти парламенту. В музеї тому зберігалися височезні індіанські тотеми, вохряно–рудого кольору з численними чорними очима на зеленому тлі, з воронячими дзьобами та людськими ногами. Довкола Перуна стояла почесна варта рідновірів — хлопці та дівчата з натхненно–урочистими обличчями у білих довгих сорочках, з сокирами і мечами в руках.

Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти — кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами. Щоправда, жодне світло у вікна ще не зазирало, вітражі були похмуро–темні, як і небо над Києвом, але електричного світла всередині кабінету було вдосталь.

Над столом Волі висіли уже знайомі Гайдуку роги бика, а археологічні знахідки президента були вигадливо вкомпоновані в підсвічені зсередини скляні шафи, що самі по собі сприймалися, як музейні експонати. Навпроти президентського письмового столу, не захаращеного жодними паперами, стояв круглий стіл для засідань на тридцять місць. В середині кола, замкнутого столом, на спеціальній підставці розмістився цілий гай бонсаїв — карликових дерев–азалій, що рожевим і темно–червоним цвітом мали створювати урочисто–радісний настрій.

Та нерадісною була розмова.

Василь Воля, змарнілий, з суворим виглядом, оглянув усіх присутніх, наче рахував — хто прийшов, хто і з яких причин відсутній. Поряд, з правого боку сиділа Богошитська з восковим, як здалося Гайдуку лицем покійниці. З лівого боку — Чаленко у незмінному чорному мундирі. Тепер уже не Богошитська подавала гостям Волі каву — подавали їй вимуштрувані хлопці з управління охорони.

Гайдук відчув, що за час його відсутності щось трапилось, щось змінилось — наче помінялася картинка калейдоскопа після чергового повороту тубуса.

— Шановне товариство, — кудись зникли «брати і сестри», — останніми днями мала місце