Читати книгу - "Найкраще в мені"

Тед знов подумав про монтувачку, що летіла йому просто в обличчя, знов подумав про жахливий вечір під дощем, і відчув, як у ньому прокидається лють. З кухні було чути вереск немовляти — високочастотний вереск, який перекривав навіть гучно увімкнений телевізор. Він примружився, марно намагаючись відгородитися від звуків, а тоді підвівся з ліжка й хитко почалапав зі спальні.

В очах темніло, і він тримався за стіну, аби не впасти. Глибоко вдихнув, стиснув зуби, почувши, як немовля знов заверещало, і подумки поцікавився, чому б тій клятій Еллі не стулити малому рота. І якого хріна телевізор волав так голосно.

Він заточився дорогою до туалету, а коли змахнув рукою в гіпсі, аби втриматися на ногах, то його прошило таким болем, наче хтось під’єднав його руку до високовольтного дроту. Немовляти вереск врізався в мозок розжареним ножем, і коли він обернувся, то побачив дві Елли з двома малими.

— Зроби щось з дитиною, щоб я сам нічого з нею не зробив, — гаркнув він.

— І вимкни клятого телевізора!

Елла позадкувала з кімнати. Тед розвернувся й заплющив одне око, щоби роздивитися, де пістолет. В очах потроху перестало двоїтися, і він помітив пістолет на тумбочці поряд з ключами від пікапа. Взяти і те, й інше з першого разу не вдалося. Довсонові вдавалося дурити його кілька днів, та пора було це припинити.

Коли Тед вийшов зі спальні, Елла витріщалася на нього так, наче живого мерця побачила. Малого їй вдалося заспокоїти, та про телевізор вона забула. Звук луною відбивався йому в черепі. Він завалився до тісної вітальні, копнув телевізора, і той з гучним тріском розбився об підлогу. Трирічна мала заголосила, а Елла з малим заверещали теж. Коли він вийшов з дому, у животі знов закрутило, хвилі запаморочення поновилися.

Тед нахилився, і його знудило просто з ґанку на землю. Він витер рота, сунув пістолета в кишеню. Міцно тримаючись за перила, зійшов донизу. Пікап бачив нечітко, та він зосередився на його обрисах й рушив уперед.

Довсон не втече. Тепер точно не втече.

* * *

Ейбі стояв коло вікна й дивився, як Тед кульгає у бік пікапа. Він добре розумів, куди той намилився, навіть якщо було видно, що до машини він іде по великій дузі. Теда кидало то вліво, то вправо — рівно пересуватися він явно не міг.

Учора він почувався жахливо, та сьогодні йому було набагато ліпше, ніж останніми днями. Ті ветеринарні ліки, певно, спрацювали, бо лихоманка минулася — і хоч рана на животі досі сильно боліла, вона вже не була такою гарячою й червоною, як учора.

На всі сто він не почувався, тут нічого й казати. Далеко не на всі сто. Але йому точно було ліпше, ніж Тедові, тут питань не було, і йому дуже не хотілося б, щоб решта членів родини помітили, що Тед настільки не в формі. Він уже дослухався до балачок на території про те, що Довсон знов накрутив хвоста Тедові, і хорошого в цьому було мало. Бо їм усім може спасти на думку перевірити, а чи не можуть вони, бува, накрутити хвоста й йому, а цього йому зараз було ой як не треба.

Потрібно було задушити такі розмови в зародку. Ейбі вийшов надвір й пішов до брата.

17

Змивши зі «Стінґрея» багно, набризкане дощем, Довсон поклав шланг й пішов до струмка за Таковим будинком. Після полудня стало спекотніше — надто спекотно для кефалей — і плесо струмка виглядало неживим, наче скло. Усе навколо застигло, і Довсон упіймав себе на спогадах про останні хвилини з Амандою.

Коли вона від’їжджала, він як міг стримував себе від того, щоби наздогнати її й вкотре спробувати переконати змінити рішення. Він хотів знову сказати їй, як сильно кохає її. Але він дивився їй услід, і серце йому краяла думка про те, що це була їхня остання зустріч. Він не розумів, як же так сталося, що він знову дозволив собі втратити її.

Не варто було сюди повертатися. Тут йому не місце, й ніколи не було. Тут немає для нього нічого, і час їхати геть. Якщо чесно, то він і так вже випробовував долю, лишившись так надовго. Роздивляючись навколо, він пішов уздовж будинку до авто. Остання зупинка у місті, а тоді він назавжди покине Орієнтал.

* * *

Аманда не знала, скільки часу вона просиділа у горішній кімнаті. Може, годину чи дві, може, більше. Щоразу, коли вона визирала у вікно, то бачила матір, яка сиділа на ґанку з книгою на колінах. Їжу вона понакривала сітками, аби мухи не попсували. Жодного разу з моменту повернення Аманди вона не піднялася нагору, аби подивитися, як там дочка, та Аманда й не чекала такого від неї. Вони знали одна одну достатньо добре, щоб розуміти, що Аманда спуститься, коли буде до цього готова.

За деякий час до того Френк телефонував їй з гольф-клубу. Він був небагатослівний, та вона встигла почути, що він напідпитку. За десять років у неї вже практично виробився рефлекс на такі випадки. Говорити з ним їй теж не хотілося, та він цього не помітив. Не через те що був п’яний — а він таки був п’яний, — а через те що, незважаючи на жалюгідний початок, йому вдалося закінчити гру з чотирма прямими парами. Мабуть, уперше в житті вона була рада, що він напився. Аманда знала, що коли приїде додому, він вже буде занадто втомлений і засне задовго до того, як вона ляже спати. Найменше на світі їй хотілося зараз, щоб йому не спало на думку покохатися. Цього вечора вона такого точно не витримає.

Іти вниз Аманда досі була не готова. Вона підвелася з ліжка, пішла до ванної кімнати, попорпалася в аптечці й знайшла бутлик «Візину». Закрапала набряклі й червоні від сліз очі, розчесала волосся. Ліпше від крапель не стало, та їй було байдуже, і Френк все одно нічого не помітить.

А от Довсон помітив би. І з Довсоном їй було би не все одно, як вона виглядає.

Вона знов думала про нього — як і до того, — але старалася тримати емоції під контролем. Глянувши на спаковані речі, вона помітила кутик конверта, що стирчав з її сумки. Аманда витягла його, роздивилася Такові закарлючки, котрими було написане її ім’я. Вона сіла на ліжко, зламала печатку й витягла листа — дивно, але вона