Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Вона поїхала без обіцянок. Без прощального концерту. Лише залишила записку:

“Я мушу зрозуміти, що у мені — моє. А що — музика інших. Я повернусь, коли знатиму.”

Андрій не заважав. Не телефонував. Не писав. Бо знав: ця подорож не про відстань. А про глибину. І якщо любов справжня — вона не боїться тиші.

Марта оселилась у монастирі на окраїні Карпат. Це був жіночий скит, де жили шість сестер — у простоті, без дзеркал, без телефонів, без годинників. Тут день вимірювався не хвилинами, а світлом і темрявою.

Перші дні вона мовчала. Спостерігала, слухала, працювала — мила підлогу, носила дрова, обрізала сухі гілки дерев. Скрипку залишила вдома. Вперше за багато років — без неї.

В тиші почали виринати думки. Запитання. Спогади. Власні реакції на любов, на успіх, на провал. Чому вона завжди грала так, ніби її оцінюють? Чому навіть у коханні — шукала підтвердження?

На третій тиждень вона вийшла на пагорб за монастирем. Сіла на камінь. І нарешті — заплакала. Без драм, без істерики. Тихо. Чисто.

Це був не сум. Це було прийняття.

Коли вона повернулась, сестра Марта (тезка) поставила перед нею стареньку скрипку.

— У нас вона давно лежить. Ніхто не грає. Але вона часом видає звук сама. Вітер, мабуть. Може, зіграєш?

Марта торкнулась її. Струни — трохи розтягнуті. Смичок — майже зношений. Але коли вона провела ним — звук був справжнім.

Вона зіграла щось просте. Мелодію з дитинства. Без мети. Без сцен.

І саме тоді зрозуміла: не важливо, що скажуть. Не важливо, що буде далі.

Важливо — як звучить її серце, коли вона мовчить.

Тоді вона написала Андрієві:

“Я не втекла. Я прийшла. До себе. І тепер можу повернутись — до тебе.”