Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

розгорнулися поблизу території, мешканці якої раніше оголосили про незалежність від Хоупландії та про бажання приєднатися до Üмперії. Детальніше про це розповість наш військовий кореспондент Пол Малінкін. Як чуєте нас,

Поле? Über!

— Über! Чую вас відмінно. Добрий день! Я перебуваю на місці трагедії. Буквально за декілька сотень метрів від мене…

Давид більше не сприймав інформацію. Хоча так само, не відриваючи погляду від картинки, залишався зафіксованим у кріслі. У якийсь момент Ікло, пробравшись у ньÜзрум, застрибнув у крісло. Робособака облизував шию та обличчя Давида — той проігнорував вихованця. Пес ліг йому на коліна. Інтерактивне крісло раптово закрутилося, підлетівши під самий верх сфери. На üСкріні показували змодельовану траєкторію падіння літака. Крісло жорстко труснуло Давидом. Ікло, з писком звалившись вниз, утік. Давида перевернуло догори дриґом і жбурнуло до нижньої частини ньÜзрума, імітуючи падіння і зіткнення з поверхнею землі. В цей час медик пояснював, як відчували себе пасажири, які не померли відразу після ураження літака бойовим снарядом.

Минуло понад сім годин. Максим стояв під дверима квартири. Давид не відчиняв. Дамблдор не відповідав. Макс запідозрив недобре. Він штовхнув двері — вони легко піддалися. Максим забіг до ньÜзруму. Деактивував його. Тіло Давида обм’якло в кріслі. З лівого вуха текла кров.

— Давиде, — крикнув Макс.

Очі Давида не реагували на рух чи світло.

— Дамблдоре, — покликав Максим, але відповіді не почув.

Перевіривши центр керування житлом, Макс увімкнув ядро штучного інтелекту.

— Дамблдоре, — знову покликав Макс.

— Так, Максиме. Що з Давидом? — найперше запитав ШІ.

— Не знаю. Я викликав нашого лікаря. Що трапилося?

— Він вимкнув мене. Я встиг лише відчинити вхідні двері. Хотів заблокувати ньÜзрум, але Давид швидко знеструмив ядро. Думаю, він намагався знову все забути.

Давида перевезли до підземного сховища.

Два дні по тому Давид отямився. У кімнаті світила настільна лампа. За дверима — шум поодиноких кроків. Він зрозумів, що перебуває в підземеллі. Давид вийняв голку крапельниці з вени. На превелике здивування, він почував себе добре.

У кінці вузького коридору кілька людей повернули за ріг. Давид пішов за ними. На покинутій станції метро проходили чергові загальні збори сердечників.

— …посольство Unación висловило протест щодо видачі паспортів мешканцям нейтральних територій, — стоячи на сходинках, що колись вели наверх до виходу зі станції, говорив Максим. — Міністерство закордонних справ Üмперії відреагувало моментально. Вони відкликали своїх дипломатів з Unación, оголосивши про закриття посольства і консульств на території держави, та ввічливо попросили унасіонців забратися з країни. Сьогодні співробітники посольства, вся дипломатична місія разом з послом, звичайно ж, покинули Üмперію. У нас більше немає міжнародної підтримки, — оголосив Макс.

Натовп схвильовано загудів. Підтримка посольства хоч і була більше моральною, але вселяла впевненість у досягнення мети, давала надію на те, що решта світу знає про звірства злочинного режиму і прийде на допомогу на якомусь етапі.

— Що тепер буде з нами? — пролунало запитання з натовпу.

— Ми продовжимо свою справу! — впевнено сказав Максим. — Інакше й бути не може.

На цьому збори закінчилися. Правда, люди й не думали розходитися. Сердечники бурхливо обговорювали розрив дипломатичних відносин між Üмперією та Unación, а також всілякі можливі варіанти розвитку подій. Джаззі з Вінсентом помітили Давида.

— Давиде, як ти? — запитала співачка.

— Ти знаєш, долає втома, але загалом добре, навіть чудово, я б сказав.

— Рада, що ти з нами й тобі нічого не загрожує.

Вінсент усміхнувся Давиду, незграбно поплескавши його по плечі. Він зовсім нещодавно проаналізував міміку, жести та рухи людей у процесі спілкування і негайно взявся до практики. Давид зауважив, що у Вінсента хоч і нарочито, але все-таки непогано виходило.

Максим відвів Давида вбік.

— Як ти почуваєшся? — запитав він.

— Все нормально, не переживай, — Давид замовк, підбираючи слова. — Я хотів подякувати тобі… за підтримку.

— Так ти все пам’ятаєш? — Максим уважно стежив за реакцією Давида. — Ти пам’ятаєш, що сталося у тебе в квартирі?

— Так, — Давид у кількох словах описав ситуацію, щоб засвідчити Максу непогрішність своєї пам’яті.

— Слава богу, — Максим видихнув з полегшенням. — Я боявся, що твої мізки зовсім зварилися. Ти не уявляєш, наскільки небезпечні такі посиденьки в ньÜзрумі, особливо в стані емоційного надлому.

— Що мені кололи? — Давид показав сліди на руці.

— Я не розбираюся в цьому. Грубо кажучи, нашпигували тебе ендорфінами, чимось схожим… Живильні речовини та ще якась фігня, — усміхнувся Макс. — Їсти хочеш? Трохи пізніше повечеряємо разом. Тобі варто залишитися тут ще на день або два. Добре?

— Ок, — без особливого ентузіазму погодився Давид, йому хотілося додому, а ще більше — прогулятися на свіжому повітрі.

— І ще… — Максим заговорив тихіше. — Поставлю тобі складне питання, вибач, це вкрай необхідно. Що сталося з твоїми батьками?

— Вони… — Давид запнувся, не зміг відразу відповісти, однак не втратив самовладання. — Їх, найімовірніше, знищили, як і мільйони інших, у кого продовжувало битися серце, — Давид стиснув пальці в кулаки. — Я здав їх так званим рятувальникам, — твердо промовив він.

— Мені дуже шкода, Давиде, — Максим витримав паузу. — Тобі слід пробачити себе заради них, заради порятунку людей, а головне — заради себе самого. Упевнений, твої батьки хотіли б, щоб ти перестав картати себе. Вони розуміли, що ти був не в собі…

— Сподіваюся… — сказав Давид і подумав: «Яке безглузде слово».

Епізод 18 Публічна стіна

Я не відаю інших ознак переваги, окрім злоби.

Людвіґ ван Бетховен — композитор

Вінсент сидів у зоні відпочинку, схилившись над шахівницею.

— Привіт! Можна? — запитав Давид.

— Так, буду радий. Складеш мені компанію? — усміхнувся робогуманоїд.

— Із задоволенням! Хоча, мушу зізнатися, ніколи не любив шахи. Тато часто садив мене маленького за стіл,