Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Отже, ми розмовляємо про мистецтво...

Я бачу:

Килимове покриття чорнично-синє, на ньому моя ліва туфля, нова, і тут не зараджує, що інколи я схрещую ноги по-іншому, бо й моя права туфля нова, доброякісна, мишачого кольору, із шкарпеткою, яка пасує до неї; не нові лише шкіра й волосся на моїй гомілці. Навіть наші діти, що несподівано забігли до холу і, трохи розгубившись, — адже добродій Ґантенбайн досконало грав роль сліпого, — привітали його, не нові, а тільки створюють таке враження, бо все, що вони носять, новісіньке, мов на вітрині, а головне — першорядної якості, навіть капці. «Ану вийдіть!» — звелів я, але й це нічого не змінило в тому, що мої запонки на манжетах зі щирого золота; непомітно я натягую на шовкові манжети рукави пуловера — з кашмірської вовни. Про що ми розмовляли? Ага, про дітей, які вони стали великі, і я переповів би один цікавий дитячий вислів, але його дотепність годі було б зрозуміти, не згадавши, що ми відпочивали на Канарських островах, тож я відмовляюся від цього наміру й запитую Ґантенбайна про його клопіт, що, сподіваюся, не має нічого спільного з грошима, бо в такому разі я, не вагаючись, допоміг би йому і стало б очевидним, що я тепер заможна людина.

Мовчання.

У політиці ми й досі, як і колись, єдині, атож, різнимося лише ступенем своєї серйозності: ми обидва належимо до лівого флангу, але я споважнів, а Ґантенбайн кепкує з лівих, я на такі жарти вже нездатний.

Бамкнули дзиґарі.

— Спадщина! — пояснив я.

Ґантенбайн не озирнувся, лише слухав, аж поки той предмет спадщини знову замовк, а потім попросив налити йому ще один келишок арманьяку. «Тобі не здається, що тут душно?» — запитав я при нагоді, щоб зняти шкіряний піджак, а заодно й краватку. А от чого не можна було зняти — так це штор, гобеленів, килимового покриття. Ґантенбайнові не здавалося, ніби в холі душно, навпаки, радше прохолодно, і я думав, чи не треба мені розпалити камін. Щоб відвернути увагу від каміна, що походив з одного тосканського палацу, я, глянувши якраз тієї миті на книжкову полицю, заговорив тепер про перше видання Бальзака, яке мені недавно пощастило знайти. «За смішні гроші!» — запевнив я і навіть сказав ціну, щоб Ґантенбайн не думав, ніби ті гроші — грубі, й, підвівшись, запропонував йому сигару. «А які ти маєш?» — запитав він, і я раптом не побачив причини, чому я й далі повинен водити його круг пальця. Я маю все. Навіть щось особливе, чого Ґантенбайн ще не знає: гаванські сигари, але скручені, наче коса, атож, є й такі, мій продавець розбещує мене. «Спробуй!» — припрошую я, не уриваючи нашої розмови. Розмови про що? Хай там як, я відкушую кінчик своєї сигари, наче не бачу срібних щипчиків, і знову сідаю. Поряд стоїть і попільничка, порцелянова, китайська, теж коштовність, якої не бачить Ґантенбайн, зате я бачу все. Здається, ми розмовляємо про музику — електронну. Я лише сподіваюся, що не прийде моя дружина, рано чи пізно вона показує кожному гостеві, тільки-но згадують про музику, свою арфу, яку я нещодавно придбав. Теж не дуже дорого. А потім грає на ній, а скриня, де зберігаються ноти, — теж справжня знахідка, середньовіччя, здається, з півдня Франції. Коли Ґантенбайн мовчить, стоїть тиша, але неповна, бо здається, ніби промовляє диван, оббитий білою оленячою шкірою, і, хоч куди спадуть мої очі, я всюди бачу смак, нічого крикливого, ні, але мало того, це все може стати ще кращим, гарнішим або ж просто кориснішим. Я майже радію дірці, яку Ґантенбайн, прикидаючись сліпим, пропалив у нашій білій оленячій шкірі; я не сказав нічого. А може, випити бургундського? Ґантенбайн і далі розводиться — не без того, щоб мимохідь не похвалити сплетену косою гаванську сигару, — про мистецтво, і я аж ніяк не висновую думки, ніби мистецтво має бути вільним від змісту, не обмеженим ніякими умовами: адже річ очевидна, завдання мистецтва полягає не в тому, щоб змінити світ. На щастя, в кімнаті є одна пляшка, тож не треба гукати служниці, це б урвало нашу розмову. Я відкорковую пляшку, вже вільний для абсурду. Не знаю, за кого мене вважає Ґантенбайн. Не погляди й переконання поділяють нас, а тільки оця попільничка, якої він не бачить, і все інше. Невже багатство змінило мене? Те, що я маю смак, — річ не нова, просто раніше він не мав змоги реалізуватися. Ну то й що? А до мого смаку додався ще й смак моєї дружини. Але Ґантенбайн не каже нічого, а тільки хвалить бургундське. Це тішить мене. А чом би не послати Ґантенбайнові ящик вина? Це було б радістю для мене, якби він не витлумачив хибно такого подарунка. Але це так, між іншим. Навіть мені вже видається, що в залі холоднувато, годилося б запалити камін. Я дивуюся, що сірники, які я взяв з нефритової чаші, складаються, як і раніше, з дерева, і навіть соснові та букові дрова, які я кладу до свого каміна з тосканського палацу, теж зі звичайного дерева, дешеві аж до смішного; загалом тільки дешеві речі чомусь завжди нагадують мені про гроші...

Згодом прийшла моя дружина.

Вона, здається, анітрохи не вірить, що Ґантенбайн справді сліпий, і це створює між нами певну напругу, бо я не думаю, що Ґантенбайн бачить її прикраси; хай там як, він не помічає їх, наче вже звик до них, як і я.

Я розповідаю про свою роботу.

Я працюю багато, але не на те, щоб стати заможнішим. Але це річ неминуча. Хоч до чого я тепер доторкнуся, моє багатство зростає. А от у витратах я себе не обмежую — в рамках розумного, звичайно. Я купив собі пагорб у кантоні Тісіно, бухту коло Малаги, ліс в Австрії. Я маю свого адвоката, що збагачується на мені й веде за це деякі справи, тож збагачує таким чином і мене, і він тут не єдиний, усі прагнуть збагатити мене. Гроші, і тут я не можу нічого змінити, мають тепер іншу тенденцію — течуть до мене. Що дає