Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На думку Валерія Легасова, головну загрозу становила радіоактивна вода, викачана з підреакторних приміщень, яка могла знову повернутись у ґрунт, якщо б про неї не потурбувалися. Легасов наполягав на встановленні фільтрів для її очищення, що й було зроблено. Четвертого травня військові почали підвищувати береги Прип’яті та інших річок, посипаючи їх хімічним розчином, який би перешкоджав потраплянню радіоактивних частинок, змитих дощем, у річкову систему. Це стало початком тривалого і трудомісткого процесу.
Академік Євгеній Веліхов, один із колег Легасова, який прибув у Чорнобиль на початку травня, висловлював іншу точку зору: на думку Веліхова, головна загроза полягала в тому, що перегрітий реактор міг пропалити собі шлях до ґрунтових вод. Веліхов запропонував спочатку заморозити ґрунт під реактором, щоб охолодити його, а потім збудувати платформу під фундаментом реактора, щоб запобігти забрудненню ґрунтових вод. Вони почали втілювати в життя і цей план також. Оскільки Легасов і Веліхов були не в згоді між собою, Силаев, новий очільник урядової комісії, вирішив не ризикувати: він прислухався до рекомендацій обох академіків.
В Іванкові, новому штабі урядової комісії, Легасов і Веліхов працювали в одній кімнаті, однак тим усе й обмежувалося, — вони були не просто колегами, а суперниками. Валерій Легасов, перший заступник директора Інституту і хімік за фахом, стояв рангом вище, ніж Веліхов — фізик, який спеціалізувався на термоядерних реакціях, і був одним із багатьох звичайних заступників директора Інституту. Хоча водночас Веліхов, усього на рік старший за Легасова, став повноправним членом Академії наук СРСР на сім років раніше, ніж його конкурент, 1978 року був обраний на посаду віцепрезидента АН, а 1979-го на честь Веліхова назвали астероїд, а 1985-го він був удостоєний найвищої державної нагороди — звання Героя Соціалістичної Праці. Та навіть незважаючи на те, що з цією нагородою Легасова продовжували ігнорувати, як виявилося тепер, без нього влада справитися не могла. Хоча сам Валерій Олексійович вважав, що Іван Силаев відкликав його з Москви задля урівноваження впливу Веліхова.
За словами ж Євгенія Веліхова, його направили в Чорнобиль майже випадково на четвертий день після аварії. Він брав участь в одному з перших засідань групи Політбюро, очолюваної Миколою Рижковим, яка збиралася в Москві практично щоденно, щоб координувати діяльність міністерств і відомств СРСР, що займалися проблемою чорнобильської катастрофи. На одній з перших нарад групи Рижкова Веліхов побував, щоб передати пораду свого американського друга Франка фон Хіппеля, професора фізики Принстонського університету і президента Федерації американських учених, організації, заснованої 1945 року вченими-учасниками «Манхеттенського проекту» задля зміцнення миру і безпеки шляхом науки. Дізнавшись про аварію на ЧАЕС, фон Хіппель телеграфував Веліхову з пропозицією давати дітям таблетки йодиду калію. Веліхов приніс повідомлення фон Хіппеля на нараду. «Рижков сказав мені, що кожен, хто перебував там [у Чорнобилі] — Щербина, Легасов, — отримали дозу і таким чином мали бути звільнені від виконання своїх обов’язків», — згадував Веліхов. Учений полетів у Чорнобиль, щоб допомогти врегулювати ситуацію, поки тим, хто там був раніше, знайдуть заміну.
Уже опинившись у Чорнобилі, Євгеній Веліхов віршив не ризикувати і не ухвалювати рішень із питань, у яких він не вважав себе експертом. Щоправда, його, як фізика, дедалі сильніше турбувала ймовірність прогорання активної зони реактора крізь її фундамент до ґрунтових вод під атомною електростанцією. Легасов не погоджувався, вважаючи, що Веліхов проявляє зайве занепокоєння — можливо, він подивився американський фільм занадто багато разів. Легасов був переконаний, що це неможливо — реактор не прогорить до нижніх рівнів енергоблока. «Імовірність такого розвитку подій надзвичайно мізерна, — говорив він. — Утім, Євгеній Павлович [Веліхов] наполягав на будівництві [бетонної] платформи під плитою перекриття у фундаменті реактора». Зі свого боку, Веліхов ніколи публічно не обговорював пропозицій Легасова, як це робили інші. Юлій Андреєв, який працював над дезактивацією АЕС, пізніше згадував, що Легасов був «дуже поспішним при установці абсорбційних фільтрів для виведення з води радіонуклідів, але йому не спало на думку перевірити, яка саме частка викидів розчиняється у воді. Марна трата зусиль — результат неграмотності в інженерії. Тоді як Веліхов міг знати щось про реактори, знання Легасова в цій області були досить обмеженими».
Опинившись між двох конкуруючих учених, Іван Силаєв вирішив скористатися порадами і Легасова, і Веліхова. Валерію Легасову дали зелене світло на установку фільтрів для води, тоді як Веліхов міг починати заморожування ґрунту під реактором і з будівництвом там бетонної платформи. Останнє стало надскладною справою. Вони розпочали буріння навколо реактора, закачуючи в тунелі рідкий азот за температури 100 градусів за Цельсієм нижче за нуль. За підрахунками, процес втримання реактора охолодженим, а ґрунту навколо реактора — замороженим, щоденно вимагав 25 тонн рідкого азоту. Водночас ніхто не міг сказати заздалегідь, чи це спрацює. Станом на 4 травня реактор продовжував нагріватися, викидаючи хмари радіоактивного пилу і вивільнюючи в атмосферу близько 7 мільйонів кюрі. Ті хмари розносили радіацію по всій Європі.
*
Увечері 6 травня Анатолій Романенко, міністр охорони здоров’я УРСР, нарешті отримав дозвіл на телевізійне звернення до жителів Києва і сусідніх регіонів стосовно небезпек, породжуваних високими рівнями радіації. Міністр запевнив киян, що рівні радіації в місті були занадто низькими, щоб завдати будь-якої шкоди, однак також повідомив, що «напрямок і сила вітру нещодавно змінилися, дещо підвищивши фонову радіацію в Києві та області». Після цього Романенко перейшов до порад стосовно того, як справлятися з «певним підвищенням» радіації. «Республіканське Міністерство охорони здоров’я вважає за потрібне проінформувати жителів міста і Київської області стосовно рекомендацій, яких необхідно дотримувати задля суттєвого зниження ступеня можливого впливу радіоактивних речовин на організм». Романенко заявив: «Кількість часу, проведеного дітьми і вагітними жінками на відкритій місцевості, має бути обмежена, наскільки це можливо. Насамперед потрібно пам’ятати, що радіоактивні речовини поширюються здебільшого у формі аерозолів; тому доцільно зачиняти вікна і вентиляційні панелі в житлових приміщеннях, щоб обмежити протяги».
Традиційна боязнь протягів, характерна для жителів радянських республік, в Україні відтепер набула нового значення. Рекомендації Міністерства охорони здоров’я нарешті передали населенню — більш ніж через 10 днів після вибуху і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.