Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

яка почула про це, негайно поділилася новиною з іншими, а коли про все довідалися сестри, то, звісно, занепали духом. «От і кінець, — подумала Ооїґімі. — Сестра була для принца лише скороминущою втіхою перед одруженням з дочкою Лівого міністра. І клявся він у вірності з поваги до Каору». Однак Ооїґімі була настільки кволою, що не могла навіть думати про жорстоку поведінку принца, а тільки безсило лежала на постелі, вся у сльозах, щораз більше відчуваючи, що їй немає місця на цьому світі. Серед служниць не було жодної, з якою варто було б рахуватися, але думка про те, що вони пліткують про неї, дратувала її, і вона вдавала, ніби нічого не чує. Нака-но кімі дрімала поруч, від гірких думок заховавшись у сон. Вона лежала, підклавши руки під голову, а її обличчя, обрамлене блискучим чорним волоссям, було таким привабливим, що годі було відірвати від нього очей. Ооїґімі мимоволі зітхнула, пригадавши останні застереження батька, і подумала, що, мабуть, він не потрапив на саме дно пекла, де караються найбільші грішники, а тому міг би, незалежно від свого місця перебування, взяти її до себе, а не кинути їх обох напризволяще в такий тяжкий час і навіть уві сні не з’являтися.

Коли надвечір пішов холодний осінній дощ, а під деревами вітер змітав опале листя, Ооїґімі, сповнена надзвичайного благородства, лежала, спираючись на лавочку-підлокітник, і роздумувала про минуле й прийдешнє. Пасма її чорного волосся, яке яскраво виділялося на білому одязі, лежали гладко й рівно, хоча їх давно вже не розчісували. За останні дні Ооїґімі зблідла і змарніла, але від цього риси її обличчя стали ще виразнішими. Її задумливий погляд та ідеальні лінії чола, напевне, викликали б захоплення і у найсуворішого оцінювача краси. Її молодша сестра, прокинувшись від несамовитого вітру, встала. Верхнє вбрання жовтого кольору «ямабукі» і нижнє блідо-рожевого відтінку, поєднуючись одне з одним, надавали її свіжому личку особливої принади. Здавалося, сумні думки нітрохи не затьмарювали її чола.

«Я бачила уві сні батька! З’явився на мить із заклопотаним обличчям...» — сказала вона, й Ооїґімі відразу засмутилася.

«А от я після його смерті тільки й мріяла про те, щоб побачити його уві сні, — зітхнула вона. — Але, на жаль, жодного разу цього не сталося...» І сестри заплакали.

«Може, він з’явився уві сні тому, що я згадую його і вдень і вночі? О, як би я хотіла потрапити туди, де перебуває його душа! Але, напевне, наші гріхи надто великі...» — думала Ооїґімі, мріючи про чарівне заморське куриво, яке, кажуть, допомагає викликати душу померлого.

Коли споночіло, вони отримали листа від принца Ніоу, який надійшов вчасно, наче для того, щоб розвіяти їхні похмурі думки. Однак Нака-но кімі не спішила його розгортати.

«Треба відповісти принцові — лагідно, без докорів, — сказала Ооїґімі. — Боюся, що, як мене не стане, ви опинитеся в руках ще гіршої, ніж принц, людини. Поки він хоч пам’ятає про вас, навряд чи хтось посміє докучати вам своїми домаганнями. Тому, незважаючи на його жорстоку поведінку, вам слід усе-таки покладатися на нього».

«А хіба ви збираєтеся залишити мене саму на цьому світі?» — і Нака-но кімі затулила обличчя рукавом.

«Якщо я ще досі жива, хоча думала, що помру відразу після смерті батька, то, гадаю, тому, що кожне життя має свої межі... На жаль, «що буде з нами завтра, я не знаю...»{202} — і мені, звісно, сумно розлучатися зі світом. Але хіба ви не здогадуєтеся, заради кого я затрималася тут?» — відповіла Ооїґімі й, попросивши присунути ближче світильник, прочитала лист принца, як завжди, повний ніжних запевнень:

«Хоча перед очима в мене

Завжди пливуть ті самі хмари,

Але чому сьогодні

Невимовну тугу

Наганяє осінній дощ?»

Ця пісня, складена за взірцем іншої, в якій згадується, що «такими мокрими раніше не бували мої рукава»{203}, своєю посередністю тільки ще більше роздратувала Ооїґімі, бо було видно, що принц написав її лише для годиться. А проте він був такий навдивовижу гарний і привабливий для жінок, що, природно, Нака-но кімі з кожним днем все більше за ним тужила і, згадуючи його палкі клятви, намагалася й надалі вірити, що він ніколи не залишить її. Гонець нагадав, що має повернутися ще сьогодні, і вона, спонукувана служницями, написала всього кілька слів у відповідь:

«Град падає

На дах хатини в горах.

Вночі і вдень

Дивлюся на похмуре небо,

Та просвіту у хмарах все не видно...»

А було це останнього дня десятого місяця. «Минув ще один місяць, коли мені не вдалося побувати в Удзі», — з тривогою на серці думав принц Ніоу. Він усе сподівався, що ось сьогодні вночі або завтра зможе поїхати, але, на жаль, до багатьох перешкод додалося й те, що того року свято Ґосеці відзначалося раніше, ніж звичайно, і в Імператорському палаці панувало передсвяткове пожвавлення. Тож хоч-не-хоч принцові довелося відкладати поїздку. А тим часом, поки сестри з нетерпінням очікували його, він не пропускав жодної нагоди, щоб зустрітися з тією чи іншою особою, хоча, як і раніше, його серце належало Нака-но кімі. У свою чергу, Імператриця знову і знову заводила з ним розмову про його одруження з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі.

«Спершу вам треба вибрати собі дружину із поважного високого роду, — сказала вона, — а вже потім можете взяти на службу до себе будь-яку особу, яка вам до вподоби».

«Будь ласка, трохи почекайте, мені треба подумати», — відмовлявся принц, щоб не засмучувати Нака-но кімі, яка, не знаючи нічого про його таємні наміри, з кожним днем ставала все сумнішою.

«Що там казати, я ніколи не думав, що принц Ніоу такий легковажний», — нарікав Каору, щиро жалкуючи Нака-но кімі. І, почуваючись перед нею винуватим, навіть перестав відвідувати принца. А от в Удзі він постійно посилав гінців розпитати про стан хворої. На початку одинадцятого місяця Каору дізнався, що Ооїґімі стало трохи краще. У той час він мав багато особистого та службового клопоту, і днів п’ять чи шість нікого не посилав в Удзі, але потім, раптово похопившись, закинув навіть невідкладні справи і поїхав туди сам.

Минулого разу він велів монахам читати молитви до повного одужання хворої, але Ооїґімі відпустила Адзарі, пославшись на покращення свого здоров’я. Тепер коло хворої було малолюдно, як завжди, назустріч гостю вийшла стара Бен і розповіла йому про стан своєї господині.

«Хоча вона не скаржиться, що саме їй болить, але навідріз відмовляється від їжі. На відміну від інших людей Ооїґімі зроду була надзвичайно тендітною, а після одруження молодшої сестри з принцом так сильно переживала, що навіть на фрукти не могла дивитися, тож і не дивно, що зовсім ослабла. Правду кажучи, її становище здається мені безнадійним. Як жаль, що я, нещасна, так довго затрималася на цьому світі! І тепер думаю лише про одне — як би вмерти раніше від неї...» — і не доказавши, стара Бен, звісно, розплакалася.

«Ой, яке нещастя! Але чому ви