Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

і член Австрійської імператорської академії наук Е. Фон Гогенгоф. Вхід — 50 левчиків». Наукова дискусія про паралельний світ? Невже Данилів дядько був не єдиною людиною, яка знала про існування порталу? Чи після Августа Яблонського він поніс свою ідею до інших учених мужів Леобурга? Данило не зводив очей з плаката, аж поки монорельс не звернув за ріг.

Краєвид за вікном змінився — будинки тепер були нижчі й вигляд мали простіший, з пласкими дахами — однотипні квадрати з внутрішніми дворами. На вулицях стало помітно більше людей: багато чоловіків носили тюрбани й довгі різнобарвні халати, деякі мали фески; голови жінок покривали хустки. Тротуари захаращували прилавки з усякою всячиною: мішки з кавою та прянощами, фрукти на піддонах, якісь агрегати з безліччю трубок, схожих на кальян. А на тлі розмаїття кольорів самотньо темніли грубими плямами силуети поліціянтів.

Потяг став на останній зупинці — «Мусульманський квартал».

Данило ніби опинився на жвавій вулиці Стамбула. Людей було так багато, що йому доводилося протовплюватися крізь них, відбиваючись від настирливих торговців і намагаючись розібрати закрутисті назви вулиць. Раптом на очі йому трапився папірець з уже знайомим зображенням дівчини. Оголошення було написане німецькою:

Зникла Олена Кулик. За будь-яку звістку про неї — винагорода в тисячу лео. Підданка Леобурга, живе в Творчому районі, скрипалька. 18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки. В день зникнення була вдягнена в блакитну сукню, білий капелюшок, білі черевики. Звістки надсилати батькові, Михайлові Кулику, вузол пневмопошти №2, Творчий район.

Данило озирнувся. На інших стовпах такі самі оголошення були ретельно здерті, подекуди навіть замазані білою фарбою. Або поліція вважала, що докладає достатньо зусиль для пошуку дівчини, або ж хтось не бажав, щоб леобуржці знали про зникнення. Дуже дивно.

За кілька хвилин Данило опинився на круглій площі з невеликою мечеттю. Чотири різьблені мінарети стриміли в небо, наче гострі голки, сама будівля була схожа на ажурний торт з кількома темними куполами й вигадливими візерунчастими арками. Вглиб кварталу по діагоналі від мечеті збігала вузька вуличка Джабіра ібн Хайяна. Ну нарешті!

Будинок Аль-Разі знайшовся майже одразу. Ледве Данило заніс руку, щоб постукати дверним молотком, двері розчахнулися самі. На нього, примружившись від яскравого денного світла, дивився височезний чорнявий чоловік з довгою кошлатою бородою. На ньому був брудний, подекуди пропалений одяг з пристебнутими рукавами й фартух, ноги захищали гумові чоботи з високими грубими халявами, а на шиї гойдалися круглі захисні окуляри. Данила мало не звалив з ніг ядучий запах — схоже, хімік проводив якийсь експеримент.

— Доброго дня,— Данило зняв ненависний циліндр.— Пан Аль-Разі?

— Оце так несподіванка,— презирливо посміхнувся дослідник, обтираючи руки об фартух.— Це ж вельмишановний пан Едвард Яблонський власного персоною!

Данило отетерів. Утім, нічого дивного — Едвард був досить відомою фігурою в місті, й багато людей знало його в обличчя.

— Так, це я, але хотів би попередити вас, пане Аль-Разі, що після недавньої аварії...

— І принесло ж тебе лихо сьогодні! — змахнув руками хімік.— Це я маю тебе попередити: якщо розмова — не про повернення боргу, маєш одну хвилину, щоб забратися звідси деінде!

Його суворо зсунуті кудлаті брови, сердиті чорні очі й вигнуті з огидою губи свідчили про те, що варто забиратися подалі просто зараз.

— Я вам винен? Багато? — Данило насупився.

— Ти ще маєш нахабство перепитувати?!

— Я ж намагався вам сказати, що після нещодавньої аварії нічого не пам’ятаю...

— Не пам’ятаєш?!

— Так, можливо, ви чули, вибухнув водомобіль...

— То це твій клятий водомобіль винен у тому, що ти не пам’ятаєш про борг?! — араб затрусився від люті.— Я заклав Раді свою лабораторію, сидів на хлібі з водою, щоб завершити експеримент, поки ти щедро оплачував це безумство моїми чесно виграними грошима!!!

— Так, почекайте,— Данило підняв вгору руку.— Я все поверну, присягаюся, до останнього лео. Я просто забув...

Даремно він це бовкнув! Хімік грюкнув дверима й за мить з’явився знову, але вже з дивакуватого вигляду рушницею, що мала довгу, трохи вигнуту цівку та круглий барабан, забитий патронами.

— Ти забув, що мало не лишив мене без левчика, мерзотнику?! — заревів араб.— Я зараз трохи поновлю тобі пам’ять!

Данило позадкував, а потім щодуху драпонув вулицею вниз. За спиною пролунав перший постріл.

Квадратні двоповерхові будиночки розташовувалися майже впритул один до одного. Данило пірнув у вузький прохід між будівлями. То був маленький світлий двір: посередині на мотузках сохнула білизна, балкони другого поверху сходилися в спільну галерею. Старезний дід у тюбетейці, що стискав у руках прозорий курильний апарат, видихнув дим і здивовано витріщився на розпатланого від бігу молодика. Данило озирнувся. Тікати далі нікуди. Він ухопився за край балкончика-галереї і, підтягнувшись, виліз ґратами на другий поверх. Тільки-но він устиг застрибнути на балкончик, пролунав другий постріл, за ним — третій. У вікнах з’явилися перелякані обличчя.

Данило притулився спиною до широкої колони й обережно визирнув на оскаженілого араба.

— Абу, ти що коїш, навіжений?! — верескнула з вікна жінка.— Ти мені своєю хлопавкою дітей збудиш!

— Цей пройдисвіт хоче обдерти мене до нитки! — заволав хімік і ще раз вистрілив у небо.— Він каже, що не пам’ятає про борг!

— Брехня! — вигукнув Данило.— Я не про борг говорив, а взагалі! Я втратив пам’ять!

— Ось бачиш, Зуліє, він забув, а я тепер лабораторію не викуплю! Сфера сьогодні знову вибухнула!

— То он воно що гриміло...— буркнула жінка.— Дивись, Абу, вилізуть тобі боком ці експерименти!

Гримнув ще один постріл.

— І годі стріляти! Який шайтан тебе сюди загнав! Забирайся до свого дому, там і лякай людей!

Вікно гримнуло, старигань у тюбетейці влипнув у стіну галереї, круглими очима дивлячись то вниз, то на Данила. Дід зробив вдих, і з круглих залізних трубочок обабіч прозорого тубуса вихопилися струмені диму з ароматом кориці.

— Спускайся, пройдисвіте!

Шостий постріл! Данило зітхнув: можливо, ця рушниця — дійсно нешкідлива пукалка, як вважала Зулія, але ризикувати все-таки не хотілося.

— Послухайте, пане Аль-Разі, присягаюся, що поверну всі гроші! Ну, невже слово Яблонського зовсім нічого не варте? Ви ж, здається, товаришували з моїм дядьком?

— Не смій порівнювати себе з ним, негіднику! — прогарчав хімік, але нового пострілу не зробив.— Слово Яблонського мала право давати тільки одна людина, але її вже забрав до себе Аллах! І тепер я хіба що старшій його дочці