Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Але вона виходила якась прицюцькувата та й годі. Колись давно ми мешкали на Борщагівці, неподалік вулиці Сосніних, де вічний перший швидкісний трамвай, гумово набитий людьми, таранив чисте і високе небо. Іноді безлюдного липневого дня, коли золото сонця кипіло під ногами, чисте повітря рихтіло від бджолиних роїв, видно світлі плями будинків. Весь час біля нашого будинку проривало каналізацію, вона якимось дивом була зв'язана одразу з кількома робітничими гуртожитками. Витягували черевики, навіть трупи собак та котів. Сусіди роззявляли роти, жадібно втягуючи нові запахи, в очікуванні людського трупа. Кожен бачив сусіда. Може, ворога. Може, Президента. Бо цей народ вивчили, що у всьому винен Президент, а не вони. Завидна переоцінка власних можливостей. Запахи поволі за цілий день стікали у забетонований цирк, з будками, з лотками, де можна придбати неякісний пральний порошок, помаранчі, гидке біле м'ясо. Ця вирва нагадувала яму на Севастопольській. Туди ми перебралися по смерті діда. Дід, ветеран трьох воєн, а можливо, жодної, іноді, доки його не розбив параліч від щоденного вживання денатурату, що його порадили старому його кореші, щоб продовжити життя або прибрати радикуліт, приїздив голими осінніми днями, протруєними запахами осінніх яблук, раннього осіннього, вже без грому, дощу. Я пам'ятаю сизі дими і запах спаленого листя. Більше я нічого не можу пам'ятати.

Я думав тоді про це, повертаючись у велетенський дім, з велетенськими вікнами, гадаючи, що мене може чекати, а насправді мені ще нічого не могло бути зрозумілим, нічого я не тямив, тільки милувався синім широким небом з чорними верхівками, наче мачти, підйомних кранів, велетенські сонячні тіні лизали ще голу землю, білий асфальт, і я думав про якусь дівчину, яка взагалі про мене не думала. Авто за склом з джмелиним хурчанням, з джмелиною періодичністю різали, сікли чистоту повітря. Нічого не тривожило, наче прийшло і стало у тебе в ногах, дихає на очі.

Тхне дитинством, відчаєм, смертю. Так, напевне, відчуваєш перший крок до падіння. Ще не розрізняєш запахів, ще не добираєш звуків, що передують довгому плазуванню по життю. Мені поталанило, жовтий довгий дім. Собаки за звичкою тиняються біля під'їздів, породисті, випещені собаки. Але вже їм тут не місце. Тут мешкає всього кілька чоловік, а можливо, один. У велетенському жовтому домі, наче у велетенській скорботі. Повітря несло самі запахи землі, наповнювало все звуками; тільки на східцях, чисто заметених, вимитих, я зрозумів, що вони до того гострі, що мені хочеться заплакати. Я навіть по-іншому глянув на ці східці, на цей під'їзд. Неможливість ситуації, що я її повторив чи хотів повторити з китайцем, мене турбувала найменше; я навіть спробував підняти у своїх грудях хвилю сентиментів, але з того нічого не вийшло, тільки сухий вітер пробивав мене наскрізь. Підіймаючись, я глянув у жовте заґратоване віконечко і побачив кінець дому. Хвіст жовтого дому. Я понюхав повітря, але нічого не почув, нічого не відчув, втрачаючи поволі, але упевнено контакт із зовнішнім світом.

Я пройшов першою кімнатою, але, трохи оговтавшись, зрозумів, що це передпокій. Я застав Лізку закутаною в простирадло. Вона видавалася зараз маленькою, тендітною, з підтиснутими плечиками. Вона зовсім не зло глянула на мене. Сказала, щоб я сідав, але більше нічого не сказала. Я намагався роздивитися її, але тільки розчаровувався все більше, все безповоротніше. Проста тобі жінка, років на шість старша за мене. Нічого особливого, хоча я часто-густо зустрічав її фотокартку в модних журналах. Вона скинула простирадло. Стала спиною, наче щось це мені говорило. Я бачив її руку, обтикану голками, але то було інше, то радше голки реанімації. Вона останні три місяці перестала нюхати кокаїн. Непотрібність вбиває жінку. Давня історія, але тоді я того не знав. Вона маленька, тендітна і беззахисна. Так видавалося. І я пішов за нею. У мене ніколи не було жінки, але я впевнено пішов за нею. Вона віддавалася не так легко, як дівчатка-дилетантки, що все життя лишатимуться дилетантками, натягуючи на себе, на своє тіло якусь прозору міну напівпроститутки; вона віддавалася, як остання сучка, так, що аж дих забивало, коли я бачив її роздягненою. Ось у чому, панове журналісти, був її секрет: вона любила це діло. Більше нічого. Вона змусила мене відчувати і ніяковіти так, що мені від спальні під якимось приводом доводилося тікати до ванної кімнати. Солодкий мазохізм, загострені відчуття з обох сторін. Декаданс. Ригачка на постелі молодих. Коли я повернувся, то вона сиділа у велетенському кріслі, що його приперли ледь не з Лувра, нога на ногу, курила, світячи невидимим поглядом через голову. Вона докурила і сказала, навіть примусила мене зняти штани, а не то вона сама зніме і надає ними по писку. Це вже було вульгарно, але я послухався. А потім я лежав, спостерігаючи, як пливуть білі хмари у вікнах, птахи січуть крилами; дивився на свої голі ноги і боявся дивитися на Лізку. Так почалася моя любов.

Того ж літа у пана Блоха почалася нова епопея. З Бокіним. Бокін, колишній сторож, що ходив у мішкуватому бельгійському костюмі, чисто тобі карикатура свого хазяїна, тобто Блоха. Він, напевне, отримував від того неабияке задоволення. Того літа про Блоха поповзли серед його ж таки братви неприємні чутки, що він починає затискати гроші. Кловський найменше перейнявся. Він тільки і слухав, як гудуть у небі літаки, розриваючи, розкидаючи кутками тишу. Коли людина випірнає з тиші, а тим паче, коли вона вискакує хоч на раз з тіні, неодмінно її обкладають з усіх боків. Або приходить час. Невблаганний страшний час великого протистояння. Мені один священик, колишній, говорив, що розібратися треба нарешті, з ким ти. Тоді стане легше. Навіть горіти легше. Навіть здихати легше. Непостійність добиває чоловіка. Проститутки кричать не своїм гласом. Непостійність — це смерть, а в один час рух, зміна всього будує світ. Пропорція. Докласти треба розуму. У нас його не вистачає. Декаданс. Кловський тягнеться за іншою порцією наркотиків. Він перейшов на якісь складні, з назвами хвостатими, наркотики. Він не вживає більше дитячих доз кокаїну. Печальний погляд його карих очей почав сочитися гноєм. Він протирає запухлі очі шовковою хусткою, з вензелями, з власним портретом. Останніми часами він почав занотовувати думки, наголошуючи, що обов'язково, обов'язково в цьому житті, коли він перевтілиться в якусь там істоту, чи, може, самого Будду, то його записи влаштують справжнісінький фурор. Наркотики зробили його переконаним буддистом. Лізка приходить рідко. Вона зараз зайнялася реконструкцією борделів. Вона відчуває небезпеку, але не так гостро, як сам Кловський. Від нього вона йде.