Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

Та й душив мене, обіймаючи.

Ввесь ліс замаївся, всі трави позацвітали, вся птаха розщебеталася, всі води розігралися, всі гори порозштрикалися.

А він верг на мене пав’яний вінчик та й битим гостинцем конем заграв. А за ним хлопці сама охота, самі молодці, легіні грешні, як ліс молоденький. А село каже: то наша сила, наша надія, то наші стрільці, а напередовець - як божа днинка, як сонце в жнивка.

І відлетіли, як орли сиві, як вітер з гаю, як піна бистрої ріки.

А я жду, сподіваюся…

Білю полотно над рікою та й переказую: може, десь ви, води, споїтеся з другими водами та найдете в світі мого Юру, то скажіть йому, що сльозами поливаю полотенце йому на рантухову сорочку білу…

Піду д маржині в полонинку та й визираю та виглядаю, а його нема. Коровки пізнають мій страждунок та й мукають, аби милий відозвався, а овечки блеють та й у травах афини показують. Та кому я їх буду рвати, мої ярочки любенькі? Та кому я буду скором прятати коровки красненько?

А зимарка каже: нема кому крізь віконце загомоніти, нема кому полонину розвеселити!

А дощик дрібно намовляє: надівайся миленького кожної години!

Кажу я до ліщини: зроди горішки для мого Юра на колядочку!

Адо явора крислатого: тримай холод для миленького!

А до кедрини: цвіти, голубко, на весіллячко!

Чорний дуб перебиває: проси майстра, най йому хрест втешуть!

А ягідки з-під листочків не перечуть, ні!

А сині голуби не лопочуть, крильцями, ні!

А вгадлива папороть не радіє, ні!

Куди гляну, самі цвіти, то червоні, гей луна, то сині, гей тото небо, що по нім сизі орли літали.

Щось в’ється ’д горі, як довга фана.

Серце видить, а очі ні.

Але та фана грає на сонці та й б’є мене по тварі.

Та же то тая стежечка, що він нею ходив ід мені!

Йде попід смеречину, а смеречина здалека моргає на мене.

Йде попід березину, а березина хап за бинду на кресані та й кресаню д’горі.

А ліщина лягає навперед него та й грається кидки.

А бистрень то підглядає та й бігом до мене: твій милий іде!

Трави клоняться і стеляться йому під ноги.

Радуйтеся, гори-долини, мій милий іде!

А де ж його густі брови, де твар молоденька?

Де рушниці назад плечей?

Де легкий хід парубоцький?

Де усміх саду увесні?

Де погляд ясної днинки?

Де запах меду?..

Вітрець повіяв, весь його образ звіяв…

Круто йде стежечка, йде геть від мене, не обертається, як тота розпруга межи гробами…

З-поза зимарки підходять до мене неня, зіллям личко умивають.

«Не вся птаха, Марічко-чічко, з вирею повертає!

Не всіх стрільців Україна додому повідсилає!

Не всі перстінці поміняються!

Не всі напередовці повертаються!

Ти, донько, пережурися, та й перемінися, та й розвеселися!

У добрі бродиш, в талані ходиш, ти одиначка!

Скинь геть перстінець, скинь з чола хмарку, скинь з серця спузу, а з очей слоту!

Є тобі пара, другий легіник з красного роду!»

Захиталися дуби-явори, захиталися зелені гори.

Нічо не скину та й не покину. Хоть най зів’яну, згорю у тузі, не розлучуся, не розминуся, не розійдуся з напередовцем, стрільцем відважним, ні з його слідом на полонині, на крутих плаях, на строминах, на перехрестях, на переходах, далеких полях…

Так як увесні летів здалека до мене на білім коні, як кремінь білий.

Сховався у смеречині і будив мене, співаючи:

Виряжала-с мене мила понад тоті гори.

Розчесала-с кучерики понад чорні брови!

Кучерики розчесала-с, вни си закотили,

Бувай, любко, здоровенька, вже-м си розлучили!

А верх нього орли впали!

А як вони в село впали, то гаддя крильми збило і над селом хмарою заклекотіло та й присні душі в село закликало.

А село здригається та й сонечка визирає, аби вийшло з божого ока та й аби тоті хмари розігнало. Аби над селом небо сійнуло. Аби навернулися золоті дуги, яснії мечі.

Яснії мечі в стрілецьких руках, золотії дуги в стрілецьких бровах, ярії рожі в стрілецьких ніжках, яснії зорі над головами, а присні душі аби пощезали пріч за ріками, за горами, за синім морем…

Жду милого та й сподіваюся із Підгір’єчка, із-під сонечка, із далекої України…

I

Там, де три плаї сходяться, хатку поклала, вапном підбілила, аби єї здалека видко, аби хата на газдів моргала.

Що воринка, то перелаз з усіх боків, аби газдам і легіням легко заходити та й виходити.

На перелазах днує, красно убрана, у лист піє, співанки співає, аж селом голос лігма стелиться. Регочеться на все село, в долоні плеще, по литках бʼється, аж гора дрожить.

Лице, як калина, малиною крашене, брови барвінкові, очі, гей на царинці дві керничці, коси, гей головня, чорні, аж блищуться, отік би їх віл пооблизував.

Коралями та сороківцями дзвонить, лиш груди підойма. Шовковою хусткою з вітром грається.

Бо легонько жиє, роботи не робить, за мершю дбає, нешта ота безчєсна!

Бо копиля її хату поклала; її годує панськими грішми. Щомісяця нові сороківці падуть з панської кишені, гей вода з перевода.

Бо люба її вінок загрузила, стид деревцем спалився.

Тому вона не газдиня - тота Параска Саїнка, сойка тота.

Тому дівки та й газдині міряють її згірдним зором, обминають і в селі, і в бабинці церковнім. Словом обізватися не сміє, бо до челяді не пишеться, бо від челяді її засій.

Газдині на очі її видіти не хочуть, догану дають:

- Коби не людска праця, не парубоча охота, май стонкли би єї тоті руки точені, тоті бесаги на грудіх, тоті росохаті крижі.

- Не вбувала би тоті берівки в онучі крашені, постільці легонькі.

А то сорочічка чісанненька, гей біль, біла, плечіка на