Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент! Ця думка зав'язла йому в голові, і годі було її збутися, так само як і отих 3,85. Але раптом те число потьмяніло, і він з цікавістю завважив, що натомісць з’явилось 2,00. А, це пекареві, подумав він. Далі виринуло 2,50. Кому це? Щоб пригадати, він так напружувавсь, немов це було питання життя і смерті. Комусь він справді завинив два з половиною долари, але кому? І він почав блукати по нескінченних коридорах пам’яті, зазираючи в усі комірки, завалені уривками знань та споминів, але марно шукав там відповіді. Здавалось, минули цілі віки, як нараз без будь-яких зусиль він пригадав, що винен стільки Марії. З великою полегкістю вдався він тепер до того місця під повіками, що спричинювало йому таку муку. Він розв’язав питання і тепер може спочити. Та даремно! Число 2,50 зникло, але зараз же його заступило огнисте 8,00. А це кому він винен? І він знов мусив кружляти по темних завулках споминів, шукаючи відповіді.

Як довго тяглись ці розшуки, Мартін не знав - либонь, дуже довго,- аж раптом він почув стукіт у двері: Марія питала, чи не захворів він. Мартін відповів глухим незнайомим голосом, що він просто задрімав. І здивувався, що в кімнаті вже поночі. Листа він одержав о другій годині дня, а тепер уже вечір. Певно, він таки хворий.

Тут знову перед ним з’явилося число 8,00 і він знову мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Зовсім йому не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний він був, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, і оте дивовижне колесо долі, і прудка карусель пам’яті, і весь верткий глобус мудрості. Все швидше й швидше обертались вони, поки не затягли і його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.

Мартін ніяк не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб значити білизну, подумав він, але, придивившись, розглядів на одній манжеті число 3,85. Тоді він пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього з’явилася чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа дедалі росла, і, хоч кожен рахунок розбився на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався тільки один. Це означало, що Марія не докучатиме з цим боргом, і він великодушно вирішив, що саме їй одній і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав він його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на цілий світ: «Я вирахую вартість цих манжетів з вашої платні!» Купа манжетів виросла в цілу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Йому нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати вгору-вниз. Він перекинув його через стіл до прасування, через плиту, качальню, пральну машину, віджимальню, кадовба. У Мартіна аж зуби цокотіли і розболілася голова, так його заколотило. Він був просто вражений силою голландця.

Потім він знов опинився коло качальні. Він вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно вдивлявся в них у гарячковому сподіванні, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об’явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. «Ги-ги!» - засміявся редактор по той бік качальні. «Я вб’ю тебе!» - крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спинити і загилив у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився тепер у прасувальній кімнаті, де розлютувалася снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав їх збирати в пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.

Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Він стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді він хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору - так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув її вгору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Але тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знову злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку доносився дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»

Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед самого Молочного Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату і обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.

Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і розпаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня дочка Маріїна. Побачивши, що він опритомнів, вона голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.

- Ви хочеш їсти? - спитала вона.

Мартін покрутив головою. Найменше йому хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він міг відчувати голод.

- Я хворий, Маріє,- промовив тихо.- Що це зі мною? Ви не знаєте?

- Грип,- відповіла вона.- Ще два-три день - і все добре. Поки що краще ви не бери їсти. А далі,