Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

— Стрибаймо! — вигукнув офіцер.

Пароплав був уже поруч. Він насувався, наче велика біла скеля.

— Спокійно! — крикнув я.— Ми встигнемо проминути його.

— У-у-у-у-у! — гула сирена.

Я крутнув стерно, щоб «сам» встиг проскочити повз пароплав. А той був уже за кілька метрів од машини і насувався ближче й ближче. Лишилося п'ять метрів... три метри... Ми дивилися на нього наче загіпнотизовані. Промине нас чи вдарить і розтрощить машину?

І тоді Скалбана зірвався з свого місця й пірнув під пароплав. Скористався з того, що нас заскочила небезпека, і втік. Щез у воді. Але течія виявилася дужча за Скалбану, бо коли він виринув на поверхню, то вдарився головою об залізний борт. Певне, Скалбана одразу ж знепритомнів. Я бачив, як течія понесла його під пароплав, туди, де шалено крутилися гвинти. Більше він не виплив, а ми — віддалені тільки на півтора метра — поволі минали пароплав. З палуби лунала міцна лайка матросів на нашу адресу.

Я знову спробував завести мотор. Кілька разів сильно натис на педаль газу — мотор завив, загуркотів і знову рівномірно запрацював.

Пароплав відплив. Мабуть, ще з годину кружляли ми по воді, шукаючи Скалбану, і даремно сподівалися, що він випливе живий або мертвий. Адже це було жахливо: на наших очах загинула людина, а ми були безпорадні. Правда, Скалбана загинув не з нашої вини — він тікав від правосуддя, що чекало на нього, але загинув трагічно й несподівано.

— Він сам себе покарав,— сказав я нарешті.

Далі шукати здавалося мені марно. Ми дісталися берега й виїхали на дорогу.

— Тепер до бункерів,— кинув як наказ офіцер.

— Ви гадаєте, що Скалбана казав правду? Ми зустрінемо коло бункерів Гертеля? Я не зовсім розумію, чому Гертель переслідував Скалбану. Чи він підозрював, що той знає, де сховані скарби?

Офіцер нетерпляче махнув рукою.

— Тепер не час це з'ясовувати. Може, ми й так приїдемо запізно...

Ми доїхали до малинника, залишили «сама» й пішки подалися до бункерів і протитанкового рову.

— Ось гляньте. Тут недавно проїздив автомобіль. Колеса прим'яли траву,— звернув мою увагу офіцер.

Через молодий сосняк ми продиралися навскоси, аби скоротити собі путь. Чому ми поспішали саме в той бік? Адже Скалбана казав про бункери, а вони розтяглися на великій відстані. Згодом, коли вже був час все добре обміркувати, я дійшов висновку, що історія з браконьєром, який тут «наче крізь землю запався», примушувала нас думати саме про це, а не про якесь інше місце.

Вибігши з молодняка, ми побачили чорний лімузин, що стояв на лісовій просіці метрів за сто від нас. Біля нього крутилася Залічка, пильно роздивляючись довкола. Вгледівши нас, вона зойкнула зі страху. На її зойк з-за дерев вискочило двоє чоловіків — Кароль і Гертель. Обидва щось несли в руках і притьмом поклали те «щось» у машину. Поки ми добігли до них, мотор загарчав і чорний лімузин рушив просікою.

Залічка побігла за ним — здається, благала забрати і її, але Гертель не спинився.

— За ними! — вигукнув офіцер.

Ми кинулися туди, де стояв «сам», сподіваючись, що Гертелева машина не дуже випередить нас. Адже на просіці Гертель мусив їхати повільно, аби не поламати ресор. А ми щодуху бігли навпрошки. За нами мчала Залічка, раз у раз зойкаючи, не знати, чи з гніву, чи зі страху.

Нарешті довгонога Залічка догнала нас і, незважаючи на наше заперечення, вскочила в машину.

— Швидше, швидше,— підганяв мене офіцер,— на дорозі ще стоїть курява. Вони проїхали якусь хвилину тому.

Я мерщій рушив з місця.

— Зи не доженете їх, — переможно сичала Залічка за моїми плечима. — У них чудова машина, а у вас старий мотлох…

Ми виїхали на дорогу. Стрілка спідометра почала посуватися праворуч.

Офіцер міліції картав Залічку:

— Ви водитеся з бандитами. Це обурливо. Науковця у товаристві бандитів схоплено на гарячому, під час крадіжки витворів мистецтва!

— Бандити? Крадіжка? — обурилася Залічка. — Адже це ви бандити. То вам не пощастило. Пан Кароль виявився спритніший. Він чудовий детектив, я ніколи не сумнівалася в цьому.

Офіцер на мить аж оторопів.

— Детектив? Бандит, злодій, а не детектив. А чи ви знаєте, хто я?

З цими словами він подав дівчині посвідчення офіцера Головного управління народної міліції.

Залічка майже не глянула на посвідчення. — Воно напевне фальшиве, — сказала вона.

— Що? Що таке? — офіцер тремтів зі злості.

Далі я не зважав на їхню розмову, бо дорога робила гострі закрути.

Ми проминули містечко. Допіру на цехоцінському шосе, коли дорога вирівнялась, я побачив нарешті Гертелевий лімузин. Я натис на газ, і чортеня захитало головою, нагадуючи мені про обережність.

Позад мене Залічка розповідала офіцерові:

— Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небезпеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони погодилися, щоб я їм допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.

— А що сталося з