Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

14 лютого Директорія і Рада Народних Міністрів отримали від французів документ, який мали підписати й оприлюднити від власного імені. У ньому містилися визнання Директорією своїх помилок, прохання у держав Антанти «протекції» для України, передача французькому військовому командуванню права призначати членів Директорії, а також керівництва економічними, політичними, військовими, фінансовими, адміністративними, юридичними та зовнішньополітичними справами УНР «до кінця боротьби з большевизмом». Директорія мала погодитися з тим, що країни Згоди «при закінченні боротьби з большевизмом поможуть урегулювати питання національні і справу границь» УНР. Для остаточного погодження умов капітуляції до Одеси відрядили міністра закордонних справ Мацієвича. Під час переговорів представники французького командування відмовилися визнавати державний суверенітет УНР, а також висунули низку додаткових вимог. Головними з них були: усунення зі складу Директорії Петлюри та Андрієвського, призначення нових її членів тільки за згодою французького військового проводу, а також передача всіх українських військ під командування експедиційного корпусу. Командування військ Антанти брало на себе зобов'язання докласти зусиль, «щоб припинити стан війни між Польщею і військами Директорії», встановити «умови перемир'я», вирішити «питання про Львів», подбати про встановлення «добросусідських взаємин з Румунією».[332]

Всі ці та інші головоломні проблеми мав би розв'язувати наступний, другий за порядком уряд УНР.

Наразі у розпорядженні маємо протоколи 17-ти засідань цього уряду. Перше датовано 14 лютого, останнє – 10 квітня; протоколи за березень відсутні (вірогідно, засідання уряду не проводились у зв'язку з катастрофічним станом на фронті, евакуацією уряду до Рівного). За цей час міністри встигли обговорити 166 питань порядку денного, тобто в середньому 10 питань на 1 засіданні. Перше, що зробили батьки цього уряду, – запровадили радикальні зміни до чинного порядку підготовки та ухвалення «законів». Підписаний прем'єром 14 лютого «Тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в Українській Народній Республіці» встановлював:

– після підготовки законопроекту в тому чи іншому відомстві він «передавався безпосередньо» до голови уряду,

– голова уряду «по своєму розсуду» (підкреслення наше. – Д. Я.) передає його для ухвалення або до РНМ, або до новоствореного на підставі цього ж «закону» Кабінету Народних Міністрів (далі – КНМ),

– КНМ утворювали: сам голова уряду, міністри – закордонних справ, народного господарства, земельних, внутрішніх справ, фінансів та військовий (з правом вирішального голосу), держконтролер та держсекретар (з правом голосу дорадчого),

– Після ухвалення законопроекту чи то КНМ, чи то РНМ він передавався для письмового затвердження до Директорії. Останній пункт цього «Тимчасового закону» гідний того, аби процитувати його повністю: «В надзвичайних випадках закони і постанови можуть видаватися безпосереднъо Директорією без попередньої ухвали Кабінету чи Ради Народних Міністрів. В цьому випадку ці закони і постанови посвідчуються керуючим справами Директорії і передаються до державної канцелярії для опублікування»[333]. Кінець цитати.

Придивимось до цих персон уважніше.

Сергій Остапенко (1881—1937 (?)), прем'єр-міністр. Народився в Троянові Волинської губернії в бідній селянській родині. З 1904 р. – член УПСР. До 1907 р. – в ув'язненні. 1909 р. екстерном закінчив Володимирський кадетський корпус у Києві. Напередодні 1917 р. – доцент Київського комерційного інституту. Член делегації УНР на переговорах у Бресті-Литовському. За Української Держави працював при українській мирній делегації на переговорах із представниками Радянської Росії в Києві. Міністр в уряді Чехівського. У лютому 1919 р. вийшов з УПСР 3 липня 1919 р. – приват-доцент Кам'нець-Подільського університету. 1921 р. засуджений за так званою «справою УПСР». Загинув у таборі ГУЛАГу.

Олександр Шаповал (1888—1972), міністр військових справ. Полковник Дієвої армії УНР, член УПСС із 1917 р. – командир 1-го козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Учасник антигетьманського повстання. На початку 1919 р. – командир т. зв. Правобережного фронту Армії УНР. З 13.2.1919 – міністр військових справ в уряді Остапенка. Помер на еміграції в США.

Сергій Остапенко.

Григорій Чижевський (1888 —?), міністр внутрішніх справ. Відомостей по собі залишив обмаль. Народився в сім'ї відомого діяча українського руху Павла Івановича Чижевського (1860—1925). П. Чижевський (вірогідно, масон) – відомий земський діяч, член УРДП, ТУП, української фракції в 1-ій і 2-ій Державних Думах. Член УЦР від Полтавської губернії, член ЦК УПСФ. З 1918-го – голова української торгової делегації у Швейцарії, голова закордонного бюро УПСФ у Відні, член екзильного уряду УНР у Тарнові. Г. Чижевський з 24 квітня 1918 р. виконував обов'язки помічника Полтавського губернського комісара.

Степан Федак (1861—1937), міністр фінансів. Визначний громадський діяч, правозахисник, адвокат та фінансист. У 1918 р. – державний секретар харчових справ ЗУНР.

Іван Фещенко-Чопівський (1884—1952), міністр народного господарства. Народився в м. Чуднів на Житомирщині. Випускник Київського політехнічного інституту, згодом доцент цього вишу.

Член УПСФ, УЦР, голова Київської міської Національної Ради, голова Губерніальної ради Київщини, директор департаменту промисловості в уряді Винниченка (1917), міністр торгівлі й промислу в уряді Голубовича (1918). У 1921 р. – перший і єдиний Голова Ради Республіки, створеної за рішенням Петлюри на еміграції у Тарнові. У 1945-му заарештований НКВС, засуджений на 15 років заслання. Помер у таборі