Читати книгу - "Пустоцвiт"

Санкт-Петербург, грудень 1761 року.

Зима видалася надзвичайно ранньою й нещадно-суворою. Люті морози перемінялися рясними частими снігопадами.

Єлизаветі Петрівні з кожним днем ставало дедалі гірше, у неї почалися тривалі глибокі знепритомнення. Государиню намагалися лікувати кровопусканням і вином – але марно.

Придворні губилися в невизначеності. Що буде далі? Хто успадкує престол: раніше проголошений спадкоємцем Петро Федорович або все ж таки внучатий племінник государині Павло Петрович?

Хто???

Імператриця металася в гарячці, іноді ненадовго опритомнюючи, незв'язно бурмотіла, що необхідно щось міняти. Вона то плакала, то журилася про жахливе майбутнє, то глузувала із сьогодення, вимагаючи розваг. Ледь переживши Різдво, Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна віддала Богові душу. У день кончини государині випав сніг, що вкрив столицю пухнастим білим саваном. Сама доля натякала: вийшов час брудної мертвотності, відтепер усе стане світлим і чистим…

Відповідно до залишеного заповіту, престол успадкував Петро Федорович. Усупереч загальній думці про його нездатність управляти державою, новий цар почав з кардинальних перетворень. Прокидався на світанку, довго працював у кабінеті, заслуховуючи звіти й віддаючи вказівки, потім, наслідуючи свого великого діда, поспішав у Сенат або в колегії, де вирішував найскладніші питання. Політика Петра III мала цілком послідовний характер, а маніфести, укази й резолюції ухвалювалися просто у незліченній кількості.

Втім, не все йшло гладко й райдужно, не всі по достоїнству оцінили кипучу діяльність нового правителя. Якщо європейські газети на всі лади розхвалювали діяння Петра Федоровича, то в Росії навпаки засуджували й усіляко лаяли.

Щоправда, спочатку потихеньку…

Воістину, немає пророка у батьківщині своїй!

Глухів, кінець лютого 1762 року.

Кирила Григоровича смерть Єлизавети Петрівни засмутила просто жахливо: він прекрасно розумів, наскільки залежною є від особистої монаршої милості доля великого сімейства Розумовських, включаючи його самого… та й за Олеся було настільки боляче, що аж серце кров'ю обливалося! І все-таки, незважаючи на дурний настрій, гетьман сподівався, що з приходом на трон імператора-реформатора на всіх чекають зміни, причому на краще. Кирило Григорович вважав, що оскільки колись між ним і Великим князем налагодилися досить непогані відносини, тепер Петро Федорович обов'язково вислухає його геніальні ідеї, зрозуміє й підтримає.

Гетьман як і раніше сидів у Глухові й очікував, коли ж про нього згадають. І от нарешті сталося: гонець доставив із Санкт-Петербурга спеціальне послання, яким Петро Федорович сповіщав гетьмана Розумовського про необхідність терміново прибути до столиці у невідкладній справі. А заразом прихопити із собою Теплова, що вже давненько не з'являвся при дворі.

Із цими прекрасними звістками Кирило Григорович кинувся до меланхолійно налаштованого радника: ось він – шанс відверто поговорити на найвищому рівні одразу ж про всі пекучі проблеми!!! Оскільки цар згадав і про Григорія Миколайовича, розмова намітилась явно ділова. А по закінченні переговорів (безсумнівно, успішних!) можна буде як слід розважитися – наприклад, прийняти запрошення на пишний бал, що неодмінно буде влаштований у зв'язку з узаконюванням спадкоємного українського гетьманату. Що ж до згоди Петра Федоровича – тут усе дуже просто: попри дурнуватий характер, цар повинен розуміти, що рано чи пізно змушений буде піти на поступки Розумовському! А тому вирішення всіх питань, пов'язаних з гетьманством, Кирило Григорович вважав справою дріб'язковою…

Всупереч очікуванням, Теплов аж ніяк не зрадів новинам, а навпаки пробурчав:

– Та краще б у реформатора цього пам'ять відбило! Чого нам у столицю пертися?.. Згадаєте моє слово, Кириле Григоровичу – нічого путящого з цієї витівки не вийде.

Але гетьман був іншої думки й до застереження порадника не дослухався. Григорій Миколайович попросив один день для того, щоб залагодити свої особисті проблеми, і завірив гетьмана, що прибуде в столицю вчасно.

Анічков палац[9], Санкт-Петербург, квітень 1762року.

Нарешті Кирило Григорович прибув до столиці. Його запросили – отже, про нього пам'ятають, його цінують, отакої!.. З цими райдужними думками Розумовський під'їхав до Анічкова палацу. Колись біля розкішного парадного входу юрбилися покоївки, лакеї, інша прислуга, однак зараз гетьмана чомусь ніхто не зустрів.

А чому?! Він же писав братові про майбутній візит, невже лист загубився?.. Ех, краще було відправитися на Мойку: може, все-таки вдалося б помиритися з дружиною, що охолонула до нього після одинадцяти пологів…

Розлютившись, Розумовський щосили штурхонув двері. Вони відчинилися напрочуд легко, і втомлений та засмучений Кирило Григорович увійшов до будинку. Свічі в коридорі були запалені – очевидно, на нього все-таки очікували…

Гість почув шурхітливі кроки, і перед ним виник старий лакей Аполлінарій.

– Вибачте, пане, не встиг добігти, – виправдовувався старий.

– А де інша прислуга? – суворо запитав Кирило Григорович.

– Та де ж… вислали інших у маєток… Брат ваш Олексій Григорович після смерті государині-матінки нікого не приймає, а нам оголосив, щоб забиралися звідси через непотрібність. А мені куди їхати?! От і залишилися тільки я, куховарка Мавра, Тиміш та опалювач Гриць.

– Скажи-но, люб'язний, чи одержував брат моє повідомлення про приїзд? Може, знаєш… – із затаєною надією поцікавився гетьман.

– Одержував, аякже! Ми вас, пане, цілий день чекали, а ви проти ночі приїхали. Я от саме йшов парадний вхід зачинити, коли почув, що екіпаж під'їжджає, отож і кинувся до дверей щодуху.

«Еге ж, щодуху…» – з гіркотою подумав Кирило Григорович. Однак прислухавшись до важкого дихання старого, зрозумів: не бреше, справді біг, квапився…

Казна-звідки виникла куховарка Мавра.

– Ой, нарешті пан гетьман з'явився, – сплеснула вона руками, – а то від ранку вже чекали, чекали!.. Я от навіть Аполлінарія послала парадний вхід зачинити, а сама біля чорного весь час чергувала. І стіл давно накритий, і постіль готова. А Гриць вам кімнату так натопив, що аж спекотно: спати буде добре, не турбуйтеся.

– Дякую, Мавро. Як братик мій поживає? –