Читати книгу - "Оповіда́ння"

Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось - чи на тих людей, що залишились за спиною в розкішних чистих будинках зустрічати свято, чи жаль змарнованих в походах і боях років, свят, весняних днів, взагалі чогось жаль.

А як тільки лишився город геть-геть за спиною, як тільки зовсім затихли далекі дзвони,- святкові згадки розвіялись у полі, прийшов звичайний будень. Забулося все - і люди, й городи, і свята, навіть вийшло з голови, який сьогодні день. День як день, хмурий, непогожий, яких багато проминуло вже в поході і невідомо скільки стояло ще напереді. Сонливі походні думи та мрії, невиразні і мінливі, як у небі хмари, потягнулися в голові довгою нудотною чередою.

Ідуть та ідуть по боках широкого шляху, плинуть потоками сірої води, рівно й одноманітно: у голові кружиться, і в очах рябіє... Далі і далі.

Було загомоніли, потім замовкли знову. Погнули спини, важко дихають, мов пливуть довгу плинь. Стане на шляху, глибоко в болоті, перекладе рушницю з плеча на плече, підтягне мішок вище на спині, не розгинаючись підведе вгору голову, кілька разів дихне глибоко-глибоко і знову - голову в плечі, напружить шию, мов витягаючи з болота кладь, пливе далі. Скрізь по шляху - немає місця сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як вівці, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть - та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позв’язувані передки; а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люди; дедалі все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев’язують виразки, інші сидять нерухомо - бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очі, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офіцери, забрьохані по пояс, бліді, очі сонні, лице густо покроплене болотом.

Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знову пухкий лапатий сніг.

Пливуть помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.

Надвечір скупо осміхнулось сонце.

Стелеться чорний шлях на гору - довгу та високу, що шпиля її не видно.

«Гей, хлопці, підтягнися - тридцять верстів осталось позаду - швидко спочивок!»

На хвилину колони спинились під горою; солдати тісніше підв’язали пояси, передихнули, ордою розсипались по схилу гори. Всіх відразу зігнуло, мов бурею лози, і якась сила, як сухий лист вітер, погнала всю орду вгору...

Ген-ген видніється шпиль, а на шпилі, мов маківка, червоніє якась квітка.

Чим ближче до неї - все вона росте, стає більша й більша, сяє вже, як калина.

В передніх рядах один спинився, підняв голову:

- Христос воскрес, баришня!

- Воістину воскрес! - задзвенів згори привітний жар-товливий голос.

- А чи далеко ще до міста?

- Близько - не більше верстів чотири! - охоче й швидко одповіла дівчина.

Стоїть, як справдішня квітка,- рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах - нові черевички; сяє в святковому вбранні.

- Похристосуйся, баришня, з солдатиком!

- Не маю з чим - писанки дома забула! - кокетує дівчина.

- Нічого, ми й без писанки! - Солдатик, порівнявшись з дівчиною, спинився, торгується.

- Ану швидше там, та й другому давай місце! - підбадьорює його хтось за спиною.

Спинившись на півслові, обхопив за шию вільною рукою дівчину й тричі поцілував дзвінко й щиро. Крутнув головою, осміхнувся.

- Ех! - пішов.

- Христос воскрес, чорнобрива! - вирівнявся перед нею другий.

- Еге! Вас багато буде таких,- грає очима красуня і одступає.

- Тільки зо мною!

- І зо мною! І зо мною! - підходили солдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.

- З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!

Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очі широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось, всі солдати понадівали білі брудні машкари на обличчя. Один, два, три... всі - на якого не глянь. Де старіший, де молодший - не можна було розпізнати: у всіх по виду - патьоками грязь, всі задрипані, обірвані, брудні.

Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі - вона швидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.

- От тобі й раз! Чого це вона? - не зразу догадалися солдати.

- Чого це ти, чорноброва, плачеш?

- Глянь-глянь! - спинився коло неї хлопчик останнього набору.- Такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? - Одхиляє її руку од очей.

Крізь біль і сльози у неї виринув в очах на мить знову кришталевий сміх, та глянувши на близько схилене до неї безвусе змарніле лице з глибокими, сумовитими очима, брудне й нещадно вітрами запалене, вона рішуче мотнула головою, вирвала руку й зайшлася невтриманим плачем.

Мимо неї проходили все нові й нові валки не людей - якихось потвор з людськими очима.

Ішли, кульгаючи на ноги, задихані, забрьохані.

Підходили із заплющеними очима, із одкритими, згагою опеченими губами.

- Ой води... водиці, красуня, а то умру!

Простягає руку.

- Дай, баришня, білу ручку, а то не дійду.

- Сестриця...

Босі, з підкоченими штанами, з чорними ногами, волокли рушниці за багнет по землі, хитали немов прив’язаними головами.

Дівчина, стояла на шпилі як укопана, пропускала перед себе сумний парад.

Без осмішки, без тіні кокетування, розкривши некрасиво губи, раз по раз сякаючись у хусточку, з набряклими, червоними од сліз очима, вона тремтіла й хиталась од жалю і сліз.

Притихли ряди, мовчки, як перед командиром, проходили мимо дівчини, ніби почуваючи перед нею якусь провину.

А далі за нею вставав гострий, пекучий гомін. Сльози дівчини падали на серце, як на вапну, випирали з нього пал і дим і скажено рвали груди. Червоніли вуха, блищали очі, немов у потруєних блекотою.

- Кому це було треба, нащо погнали нас з города? - виривалися голоси.- Через два дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.