Читати книгу - "Калейдоскоп часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я всілася у ванну, було нестерпно гаряче, але я терпіла. У руки дівчата передали мені ручну швацьку машинку «Зінгер», що залишилася від моєї бабці. Не знаю, з чого її було зроблено, але то була дуже важка машинка. І я почала присідати з машинкою «Зінгер» у руках, мені було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запарені, наче естрадні зірки на сцені, але я продовжувала механічні рухи. Встала – сіла – встала – сіла, зарядка в піонерському таборі. І раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я присідала, а потім обм’якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дівчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка «Зінгер», до неї прилипли клаптики червоної матерії.
Потім подруги ледь витягли мене з води, добре, що я була худою, вони закутали мене в халат Марленчиної матері, який він спеціально приніс; халат був дорогий та теплий. Йому потім за це перепаде. У мені розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пігулку анальгіну, більше ми нічого не мали і нас не було проінструктовано, як поводитися після операції «Зрив». Мої друзі сиділи поруч, хтось бігав на кухню, щоб принести мені гарячий чай, розповідали смішні історії, а потім і я почала щось розказувати, ми сміялися, потім я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними історіями, а я не вірила, що все скінчилося і що все це відбувалося та відбувається зі мною.
Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Ні, я про це не думала. Узагалі. Я тоді навіть не думала про те, що могла б стекти кров’ю, що могла вмерти, що мені поталанило, що все могло б завершитися трагічно. Про все це я не думала, бо нічого не знала про можливі щасливі та нещасливі наслідки операції «Зрив». Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирішив залишити мене на цій землі. І не знала, що згодом у мене буде доволі часу та випадків, щоби про все це подумати.
Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свій перший викидень, то, перебуваючи на відпочинку в Греції, побачила кав’ярню, де замість столів були швацькі машинки «Зінгер». Я зайшла, всілася за одну з них, натискала на ковану педаль, пила джин склянками, думала і плакала. Я потрапила в «зінгеровий» полон, швацькі машинки – знаряддя вбивці – маскувалися під столи кав’ярні та мовчки дивилися на мене – вбивцю, нам було що пригадати.
Я піймав себе на тому, що тримав її за руку. «Ти пробачила саму себе?» Вона тихо плакала. «Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведінки – уміти себе прощати». – «Мабуть, я не з тих, хто вміє поводитися бездоганно». – «Я теж, і Милиця. Але треба час від часу перевіряти, здатний ти поводитися бездоганно чи ні. Слухай, давай підемо і дамо їм прочуханки на цьому дитячому дні народження!» – «Ти підеш?» – «Ми підемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося і гайда?» – «Добре», – вона знову витерла під носом рукою. «Тільки не в смугасте», – додав я. «Що?» – «Ну, я прошу, не вдягай нічого смугастого». – «О’кей. Не буду. Я не знала, що це проблема». – «Та це не проблема. Просто в смугастому ти схожа на Буратіно. Так мають діти вдягатися, смугасте, смішне, усе таке…» – «Тобто мені це не лічить і не до віку?» – «Ну…» – «Добре, ніколи не думала про це».
Зараз ми їхали на день народження, я мовчав і думав, а навіщо я туди їду? Зі мною так завжди: спочатку щось мене настільки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потім шкодую про це. Що я за людина? Керований емоціями. Можна про мене знімати таку стрічку. «О, зупиніться, будь-ласка, здається, це тут», – сказала Шу таксистові. «Виходимо?» – «Так!»
Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гість на дитячих днях народження, але мені здалося, що це неприродно. Тиша і дитячий день народження – абсурдне поєднання. «Тут день народження мертвих дітей?» – запитав я Шу. «Хіба що вони встигли такими стати за останню годину». – «Тобі теж здається, що тут занадто тихо?» – «Ану, давай зайдемо в ті двері». – «Давай». І ми зайшли.
Зал був не дуже великий, дітей я там не помітив. Натомість за трьома зсунутими столами сиділи хлопці від сімнадцяти до двадцяти років. «Це – діти?» – запитав я. «Діти, – сказала Шу. – Але не наші», – додала вона, і вчасно, бо я вже мав намір вітатися. «А їх багато. Сімнадцятеро щонайменш». – «Ага, не розумію, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена». Я помітив, що всі ці хлопці їдять піцу та п’ють пиво, а ще всі вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне відчуття, я взагалі не люблю, коли на мене так витріщаються. Навіть одна людина, а тут – така купа.
Бармен відійшов від барної стійки і теж мовчки дивився на нас. Шу тільки-но відкрила рота, аж потім передумала, всміхнулася і сказала: «Я дуже перепрошую, що вас відволікаю, ми пішли, мабуть, помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора». І ми спробували піти у напрямку дверей.
Тут я відчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен – а він чоловік масивний. Біля дверей встали двійко міцних парубків. «А ви присядьте, якщо вже завітали». – «Перепрошую, ми помилилися». Я відчув, що Шу міцно тримає мене за руку. «Не треба було помилятися». Він навіть не загрозливо це сказав, просто вимовив звичайним тоном, навіть приязним. «Я бачу, що не треба було помилятися, але так уже сталося». Шу не з полохливих. «Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамітненість, а зараз ми підемо, бо на нас чекають діти». – «Зачекають. Нічого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сідайте, частуйтеся».
Шу зашепотіла, що краще сісти. Я погодився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.