Читати книгу - "На далеких берегах"

— Тримайтесь! — крізь рев мотора крикнув до нього стерничий.

«Непогано вишколений! Даремно тільки хизується, — подумав Карранті, придивляючись до свого супутника. Він, очевидно, пройшов ту саму школу, що й Карранті. — Мабуть, уміє надвлучно стріляти й носити фрак…

Цікаво, як би він тримався, коли б йому довелося зіткнутися з Михайлом?»

Коли вони від'їхали далеко від берега, молодий чоловік вимкнув мотор. Ніс катера нахилився і торкнувся води. Поблизу почувся дзвін, і катер повернув туди.

Незабаром Карранті побачив горб підводного човна, що виступав із води.

— Прийміть на борт! — вигукнув провідник. Він знову першим опинився на борту, знову простяг Карранті руку, та Карранті й на цей раз обійшовся без його допомоги.

— Прошу вниз! — зупинившись біля піднятого ковпака люка, сказав провідник. Карранті почав сходити вниз по вертикальному трапу. Провідник фамільярно гукнув йому вслід:

— Бажаю удачі!

Карранті йшов коридорами човна, й матроси, на мить одірвавшись від своїх справ, проводжали його цікавими поглядами. Адже це через нього їм довелося зробити небезпечну вилазку, припливти сюди з самого півдня Італії…

Пробираючись до кают-компанії, Карранті виразно пригадав віллу у Флоріді. Тоді Карранті зрозумів, що він уже не належить сам собі… Таке ж саме почуття оволоділо ним і зараз.

Ось і двері кают-компанії. Карранті зупинився, постукав, йому відчинив сам капітан. Та Карранті не звернув на нього уваги. Погляд його зупинився на огрядному чоловікові, який погойдувався в плетеному кріслі-качалці. Чоловік був у світлому костюмі. Груди й лице його закривала газета, яку він читав, і Карранті бачив лише широкі штани, світлі легкі туфлі й тонкі шкарпетки в дрібну зірочку. Капітан вийшов і причинив за собою двері. Карранті й далі стояв нерухомо, чекаючи на запрошення.

— Сідайте! — почув він низький дзвінкий голос.

Карранті мовчки підійшов до столу, на якому стояли сифон з содовою водою і недопита пляшка віскі, й сів напроти огрядного чоловіка. Той склав газету, кинув її на розкладний диван. Тільки тепер Карранті розгледів його лице. Він швидко встав і шанобливо виструнчився перед товстуном у качалці. Це був один із видатних радників «шістдесяти сімей», Гаррі Стоун. На Уолл-стріті всі називали його «людиною, яка робить погоду», або «бюро погоди». Ліва частина обличчя Стоуна була паралізована, глибока зморшка викривляла лівий куток великого рота, що надавало обличчю виразу гидливості.

— Сідайте ж! — знову пролунав його голос.

Карранті сів.

Стоун перестав погойдуватись, подався вперед і сперся руками на стіл. Він дивився на Карранті так, ніби хотів як слід розгледіти не тільки його обличчя, а й душу.

— Ви знаєте, чого я вирушив у цю подорож? — спитав він.

— Ні, шеф.

— То знайте: для того, щоб зустрітися тут з вами, мені довелося обігнути весь італійський чобіт!

— Так, шеф.

— І сподіваюсь, ви розумієте, наскільки серйозні справи, що змусили мене…

— Так, шеф.

— Ось що, Чарлз. Нас цікавить доля Трієста…

— Розумію, шеф.

— Ні, Чарлз, — байдуже і ніби стомлено махнув рукою Стоун. — Ви цього не розумієте! Не заважайте мені говорити, слухайте уважно… Колись ви дивилися на речі значно ширше, ніж тепер. Та, очевидно, обстановка в Трієсті впливає на вас несприятливо. Слухайте, Чарлз. Нам не можна втрачати Трієст. Втрачаючи його, ми втрачаємо велику військово-морську базу.

— В Трієсті дуже важко працювати, шеф.

— Тому-то ми й послали туди саме вас, Чарлз.

— Дякую, сер.

— Рано дякувати, голубе. Ви не виправдали нашого довір'я, — несподівано сказав Стоун.

Карранті схопився.

— Сідайте!

Стоун вийняв з бокової кишені газету й подав її Карранті:

— Що все це значить?

Карранті мовчки розгорнув газету. Це був номер «Іль Пікколо», де під галасливим заголовком докладно, з фотоілюстраціями розписувалась історія смерті Мазеллі й спіймання Михайла.

— Скільки ви заробили на цій комедії? — презирливо поморщившись, спитав Стоун.

— За голову Михайла було обіцяно п'ятсот тисяч марок.

— Але ж ви самі не вірите, що повішений — Михайло.

— У мене є підстави…

— А в мене немає ніяких підстав, — перебив його Стоун. — Ви повісили нашого агента Зденека, заспокоїли цим націстів і дали можливість справжньому Михайлові безкарно господарювати в місті. Пожалували й накоїли лиха!..

— Це не зовсім так. Вам, сер, я можу розповісти все…

— Зобов'язані, — похмуро буркнув Стоун.

— Коли я побачив Зденека, я вирішив скористатися з того, що він схожий на горезвісного Михайла.

— А це доконче було потрібно?

— Страта Михайла мала залякати міське населення, зламати, підірвати його дух. А справжнього Михайла нам нічого боятися. Він убитий.

— Дурниці.

— Але ж я сам його вбив!

— То якого ж ви дідька мовчали раніше? Дурниці, Чарлз, усе це дурниці. Я, може, й повірив би вам, коли б вибухи в Трієсті припинилися. Але ж вони все ще лунають. Михайло живий, він діє! Справа однак не тільки в Михайлові, Чарлз. Захопившись дрібницями, ви забули про нашу основну мету! Те, що відбувається зараз на сході, Чарлз, це тільки гра в війну. Через рік ця гра благополучно скінчиться, і ми почнемо готуватися до справжньої війни, яка й вирішить долю планети. А для того, щоб майбутня війна закінчилася на нашу користь, нам треба створити цілі сузір'я військових баз. Однією з найважливіших баз є Трієст.

Стоун помовчав.

— Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що час уже облишити дрібні інтрижки, якими ви займаєтесь у Трієсті, і почати по-справжньому діяти. Чиїм би не був Трієст, він повинен бути нашим. Підкуповуйте всіх, кого тільки можна. І не забувайте, що ваші американські покровителі встократ багатші, ніж ті, хто заплатив вам гроші за голову нікчемного пройдисвіта. Ви можете розраховувати на нашу щедрість, але пам'ятайте, що ми не любимо