Читати книгу - "Оріноко"

— Знаю.

Отже, справа стала ясною: мова йшла про данину. Іспанці прибули не завойовувати, не вбивати, а лише за платнею, за даниною. А коли не одержать платні, що тоді? Чи не кинуться на індійців, адже вони завжди швидкі до гноблення «диких»? Саме цього найбільше боявся Конесо. Звідси його хвилювання, гарячкове шукання виходу.

Очі його шалено бігали. Ось вони зупинилися на Педро, і вождеві раптом прийшла в голову якась думка. Він жваво підійшов до юнака і по-дружньому взяв його за руку, а все обличчя пояснішало:

— Ти наш полонений, правда? — мило посміхнувся Конесо до Педро. — Скажи, чи було тобі у нас погано? Чи тебе хто скривдив, чи спіткала тебе якась несправедливість?

Зніяковілий Педро не знав, що й відповісти.

— Ні, сказав він.

— Отож, ти не можеш поскаржитися на нас. Я повертаю тобі волю, але ти повинен заступитися за нас перед Естебаном. Ми даруємо йому земляка, якщо він взамін подарує нам борг. Ти захистиш нас?

— Як хочеш:.. Можу…

— Послухай, Конесо! — перервав я їх розмову. — Ти, здається, забув, що Педро був моїм полоненим!..

— А це хіба не одне й те ж? — вождь скоса зиркнув на мене, і в його очах запалав гнів.

— Ні, не одне!

— Ти й надалі хочеш залишити Педро в неволі?

— Ні, я вже йому сказав, він вільний.

— То ти не забороняєш йому йти до дона Естебана?

— Та де там! Але я звільнив його без жодної умови — і годі.

— Може, ти заборониш Педро захищати нас перед іспанцями? — злісно кричав Конесо.

— Я не думаю сперечатися з тобою, головний вождю! — відповів я, знизавши плечима.

Повз мою увагу не пройшло й те, що його очі несподівано застигли на хвилину, немов під впливом якоїсь думки, зажевріли дивним, хитрим блиском і зараз же згасли. Конесо мимоволі кинув швидкий погляд в напрямку річки, де стояла наша шхуна, хоч звідси її не було видно через стрімкий пагорок, який піднімався в цьому місці берега. Конесо блискавично, якось злякано одвів погляд звідти, але саме цього мимовільного переляку і лукавого виразу, який раптом з'явився на його обличчі, йому і не вдалося приховати.

Я відгадав. Конесо подумав про шхуну. Він щось затівав, як підлий зрадник, щось комбінував. Якщо не Педро, то наш добрий, гордий корабель мав урятувати вождя. За такий подарунок іспанці були б йому дуже вдячні!

Догадавшись про його брудні наміри, я одразу ж шепнув Арнакові англійською мовою, щоб він пішов крадькома до річки і наказав неграм припинити роботу на шхуні, а їх самих десь добре заховав. Потім підбіг до Конесо і, показуючи йому на череп ягуара, що стирчав на списі, злісно крикнув йому на вухо:

— Дивись! Дивись на око ягуара. Воно мені все говорить.

Воїни, які стояли навколо, перелякані моєю витівкою, здивовано дивилися то на мене, то на череп ягуара. Конесо не на жарт розгубився.

— Череп говорить мені, — вів я далі, — що ти готуєш зраду! Хочеш відкупитися за наш рахунок! Не вдасться!

— Череп! Череп! — бурмотів зляканий вождь. — Чарівний череп!

— Так! Саме він сказав мені точно про те, що в цю хвилину ти готуєш щось ганебне…

Збентеження вождя підтвердило мої здогадки. Залишивши його самого, я відкликав убік Манаурі і, задовольняючи просьбу головного вождя, доручив йому йти з Конесо до Серіми. Манаурі повинен був у той же час взяти з собою спритного товариша з нашого роду, який би добре знав іспанську мову. Він мав час від часу повідомляти мене про хід переговорів з іспанцями.

Незабаром Конесо, Манаурі і цей третій вирушили, але перш ніж відійти, Конесо, ніби мимохідь, підійшов до берега річки, щоб подивитися на неї. Я не відступав од нього ні на крок. Головний вождь уже опам'ятався і оволодів собою. Вигляд корабля, прив'язаного, як завжди, до берега, тихого, ніби забутого людьми, викликав задоволення і в вождя, і в мене.

Незабаром після їх відходу я сам подався на край ліска, щоб у трубу побачити Серіму. Прибулі мали три великі гребні човни, якими звичайно плавали по Оріноко. Недалеко від човнів на березі сиділа група людей, що складалася з кількох десятків індійців-гребців, озброєних луками і палицями.

Трохи далі я побачив іспанців. Вони теж трималися гурту, причому деякі спали, лежачи на траві, інші стояли, наче вартували. Тут же біля їх групи стояла в козлах вогнестрільна зброя. Наскільки мені було видно в трубу, ті, що стояли, були люди з чорними бородами і нахабними пиками забіяк. Їх душі і совість були, здається, не світліші, ніж бороди. Посланця губернатора — дона Естебана, як його називав Конесо, не вдалося знайти ніде. Під дахом однієї з хатин селища він, мабуть, вів розмову з головним вождем і Манаурі.

В іспанському загоні, як і в індійців чайма, відчувався спокій, але я легко зрозумів, що їх згуртованість і зброя, яку вони тримали під рукою, свідчать про пильність. Не помітивши більше нічого цікавого, я швидко повернувся до своїх.

Через дві години, близько полудня, я одержав перші вісті з Серіми: переговори ускладнювались. Іспанці нещадно вимагали великої плати, погрожуючи, на випадок відмови, накласти дуже сувору кару. Вони вже дізналися про моє існування, про наш рід. І що найгірше: недоброзичливі уста шепнули їм, що весь наш рід складається з колишніх невільників, які втекли з іспанської неволі і при цьому вбили багато іспанців. Присутність Педро не дозволяла приховати перед прибулими всіх подробиць нашого минулого і проведених боїв. Але мені було дуже боляче, що серед араваків знайшовся такий негідний донощик; він не побоявся обвинуватити своїх братів перед ненависним ворогом. Невже Конесо дійшов у своїй злобі до такої підлоти?

Тимчасом шхуна відійшла од нашого берега і легко допливла до сховища у віддаленій затоці, про що мене незабаром повідомили. Перед тим я ще наказав винести з парусника на берег всю вогнестрільну зброю, а