Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Згустилися сутінки. З гір потягло прохолодою — то прокинувся береговий бриз. Над океаном повис місяць. Я держу в руках шкіру велетенського змія, щойно забитого в джунглях. Шкура — для мене. І я взяв подарунок, але не знаю, що з ним робити. Помітивши моє вагання, Торує щось шепнув Володимирові, а той — мені:

— Бери, бери — знадобиться. Торує хоче тобі щось розказати.

І хлопець розповів легенду, яку передають у його племені з покоління в покоління.

Он який повновидий місяць світить: щоки, губи, ніс. Не важко зрозуміти, хто він. Його звуть То Пурго, що означає — дурень, бо він і справді пришелепкуватий. Колись давно на цьому березі жило їх двоє — пришелець То Пурго та ще його старший брат То Кабінана. Вони були всевладні. Спочатку посадили пальми, а в море кинули рибу. В лісах же закишіло зміями. Потім на острові з’явилися й люди — ловці черепах, рибалки. Якось старший брат сказав То Пурго, щоб він зійшов на землю і подарував людям безсмертя, а зміям вкоротив віку.

Але Пурго все переплутав: зміям велів міняти шкіру і довго жити, а на людей накликав різні хвороби.

— Але якщо зміїною шкірою обв’язатися, коли настає повний місяць, — закінчив свою розповідь Торує, — то й до старої людини повертається сила й молодість.

Я покірно взяв подаровану мені «шкуру безсмертя». Повернувшись на судпо, подарував її Касяновичу, і собі про вояк випадок відрізав шматочок: може й справді стану безсмертним!

Меланезію — острови Санта-Крус, Нові Гебріди, Нову Британію, Соломонові, розкидані в західній частині Тихого океану, — називають Чорною Землею через темний колір шкіри остров’ян. «Витязь» — на острові Бугенвіль, південній частині Соломонових островів: До Одеси звідси майже тридцять тисяч кілометрів. З нашої країни за всю багатовікову історію мореплавства ми перші зайшли сюди.

Давно колись, за часів великих географічних відкриттів, була легенда, що десь на півдні лежить земля Офір і там сховані скарби біблейського царя Соломона. Іспанські мореплавці багато віків тому пристали до цих берегів і, повіривши в реальність цієї вигадки, назвали острови Соломоновими. Хтозна, може, вони й не зовсім помилилися, бо золота в тутешніх надрах багато й понині. По крупинці добувають його в похмурих копальнях остров’яни, темношкірі меланезійці.

Якір віддано. Тихе плесо лагуни. Сюди з океану не докочуються хвилі — вона розбиваються об коралові рифи Вагомородо і Тунані. Підходи небезпечні. «Витязь» ішов із швидкістю всього три вузли, а дозорці чатували навіть на салінгу фок-щогли.

Звідусіль нас оточували високі гори-вулкани, густо порослі тропічним лісом. На тлі вечорового неба чітко вирізняються стрункі пальми, береговий бриз доносить пахощі тропічного лісу, димок од гірських хижок.

В одне віддалене поселення мене взялися провести троє меланезійців — Майго, Піта і Пуле. Пуле трохи вчився і розуміє по-англійськи. Я познайомився з ним за мисом Пуанаго, коли хлопці з катамаранів висипали у воду якесь листя.

— Тобі, тобі! — сказав мені Пуле і розтлумачив, що це означає «риба». А висипають вони висушені отруйні ліани — риба їх поїдає і засинає, спливаючи на поверхню.

Хлопці розпитують, звідки ми, доторкуються до мого тіла, дивуються, чому воно таке бліде, чого на ньому немає жодного візерунка. Зате в них на обличчях — од очей до вух — химерні смути-малюнки, а на лобі у кожного — видовжена цятка, що означає рибину. Такі цятки малюють собі люди з племені Рибалок.

Село — за нагір’ям. Перейшовши вбрід річку Топопуру, ми дісталися до високогірного пяато. Кілька ветхих халуп причаїлося під розлогими кронами дерев-велетнів. Клаптик землі — галява, силоміць відвойована в чіпких джунглів, править за подвір’я. Тут мешкає одна родина з племені птаха Перекуба. А он за тим високим хребтом інше плем’я — плем’я Змія. Сусіди не розуміють одне одного. Скільки племен, стільки й мов, а племен на архіпелазі Бісмарка, куди входять і Соломонові острови, — десятки.

До першої світової війни острови належали Німеччині. Колонізатори жорстоко поводилися з тубільцями, мечем і вогнем привчаючи їх до покори. Але не один із них загинув од меча розплати непокірних племен.

Поселення, куди ми дісталися, зветься Макаки. Дивна назва! Коли перші колонізатори захопили ці землі, їм не сподобалися тутешні чорні, з видовженими головами люди. І вони нарекли їх макаками, а потім од цього образливого слівця і село стало так зватися.

Тепер і я знаю, яке ти, гірське поселення Макаки! Нічого лиховісного чи кровожерливого не помітив я у твоїх мешканців. А от бідність вразила… Хижки — на сваях, бо зливи рясні, вологість жахлива, навколишні нетрі кишать зміями. На долівці — легкі циновки, на яких сплять; у кутку — кілька каменів, між ними жевріє вогонь; з половинок кокосового горіха зроблено посуд. Оце й усе, що є у хаті.

Ось жінка тре м’якуш кокосового горіха об шорстку дошку: чоловік і сини скоро повернуться з плантації, і господиня готує вечерю. Це стара, виснажена тяжкою працею жінка. Обвисле, зморшкувате чорне тіло, тільки стегна прикриті пов’язкою з трави мучі. Вуха продірявлені, і в кожному — по ваговитому перламутровому цурпалку. А в її дочки навіть ніс продірявлений, і в нього (для окраси) всунуто гладенько відшліфовану білу перламутрову скалку.

Лісові люди з нами чемно вітаються. Обличчя суворі, очі усміхнені, привітні. Мій провідник щось сказав старій, і вона запросила нас до хижі. Під стінами низькі довгі лави, але нам пропонують сісти на долівці. Зараз Лукміло співатиме. В його руках бубон, обтягнутий шкурою велетенської змії. «Гуп! Гуп!» — глухо лине над джунглями. І Лукміло, і жінки, що прийшли, починають співати. Вони співають довго і монотонно, і в їхніх голосах чути зойки нічних птахів, шепіт листя, посвист вітру, шарудіння змії серед трав і — журба, журба…