Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мамка змалечку навчала її бути собою, не вдавати з себе когось, казала, що саме справжність — рятівна й помічна для душі, бо тоді ти не засмічуєш її брехнею.
І так оберігала дитину від обману…
Але не вберегла…
«Може, треба було стрибнути з висоти тоді, коли помер Андрійко, — зринула думка у зболеній голові. — Але яка ж я була недалека, — чоловікове слівце згадала. — Тоді я думала, що переживаю найбільше в світі горе… А насправді…»
Нині Чеслава розуміла, що впоратися з теперішнім станом їй буде не до снаги. Вона почувалася розпиляним навпіл деревом, зростися й відновитися якому ніхто і ніщо вже не допоможе. Аж відчувала, як відпадає гілляччя з рамен, втрачаючи сік здоров’я, та перетворюється на сухий і ламкий хмиз, а хирляві ноги-корені стають гниллю… Вона сиділа, обпершись об стовбур груші, бо свого всередині вже не мала — розсипався на друзки після всього почутого від коханого чоловіка, не треба більше й просити про його знищення. А ще знала: їй однаково, що буде з нею завтра, післязавтра, через місяць…
А то найгірше — втратити цікавість не просто до життя, а до самого себе…
Чеслава згубила себе. До того ж блискавично. Так само як миттєво позбулася найбільшої для жінки цінності — сім’ї.
«А чого мамка досі з хати надвір не вийшла? Де вона? — отямилася врешті Чеся, не так від власних роздумів, як від незвичної, як для її дому, тиші. Попри каламутність і туманність розуму на світ іще зринали тверезі думки.
Дівчина вкотре зирнула довкола. Материна хата теж скидалася на царство. Щоправда, по-осінньому сонячне, жовтогаряче, квіткове. То було мільйонне царство малесеньких яскравих сонць, які позакидали врізнобіч свої голівки й не втомлювалися задарювати кожного перехожого чи гостя світлом і радістю.
«Справжнє — не придумане — світло ллється з очей ангелів, коли вони милуються цим осіннім квітковим дивом», — сказав би Трійця-художник, якби був живий…
Чеслава тішила погляд цим величезним золотавим морем із прегарних капелюшків, шапочок, кепочок, — словом, манюніх, живих кульок, що їх у селі називали жовтою рожею, а в книжках — рудбекією. Ця дивовижна, невибаглива, високоросла, аж до двох метрів заввишки, вкрита лапатими чепурними шишками рослина повивала золотом усеньке Яринине подвір’я: пнулася ген попід дах коло хатніх вікон, хилилася на товсті дрючки за хлівом, плелася придорожнім парканом і виструнчувалася довкіл круглобокого колодязя, створюючи на пару з не по-осінньому теплим вітром неймовірне танцювальне дійство.
«Ось де вона, справжність», — подумалося Чесі.
А за мить…
— Королівські, — хмикнула. — Може, тому ми з мамою Королівські, що маємо отакенне золото-царство?! — Чеслава заплющила очі й укотре опинилася подумки в будинку Матвія. Ні, цього шаленого болю втрати стерпіти було несила. Хтось мусить щось вдіяти, інакше її голова трісне, як переспілий кавун, від ядучих, мов отрута, терзань-передумувань або її просто не стане. Витече з неї життя, як зі спиляного дерева… Та й нічого. Втрата ж бо, як зауважив чоловік Матвій, невелика. Ніяка.
Хтозна скільки часу просиділа Чеслава під грушею. Може, годину, а може, й більше. Та коли побачила, що корову з череди до їхнього хліва заганяє не мамка, а баба Секлетка, неабияк сполохалася. Де й сили взялися, бо підхопилася на ноги, хоч і ватяними були, до сусідки поспішила.
— Бабо Секлетко, а чо’ ви?.. а що?.. а мамки хіба нема? — засипала запитаннями сусідку, забувши й привітатися.
— Чесько, ой, то ти вдома? А я не знала! — привітно, як завше, зустріла її старенька. — А я бачу, що Ярина коло хати не воловодиться, то й пригнала корів… А ти сама чи з сімейством? — спитала, здавалося б, звичне. Проте, глянувши на Чеславині сплакані та розпухлі очиці, збагнула недоречність запитання. — Ти заходь, але… мо’, до мене спершу зайдеш?
Чеслава не второпала, про що йдеться та чому вона має, минаючи рідну хату, йти до сусідчиної.
— Приболіла мамка трохи, — збрехала Секлета, носа брудним мізинцем хутко потерши.
— Що таке, що? — тільки й випалила Чеслава, кинувшись до хати.
Те, що побачила, прибило її намертво. Сповзла дверною рамою, як колись Секлета, забачивши малу Ярину, яка впала з печі.
Але нині Ярина не з печі впала.
Нині Ярина впала, бо була п’яна.
— Ні, я не вірю! — заревла Чеслава не своїм голосом, за голову зболілу вхопилася, коли вдихнула на повні груди й відчула ядучий горілчаний сморід, що повивав їхню з матір’ю завше чепурну хатину. Ще й порожню пляшку з-під оковитої на столі угледіла. — А-а-а-а! — вдушилася розпачем, безслівно голосячи.
Стара Секлета обняла худе Чеславине тільце, взялася бистрими рухами гладити по незвичній чорноволосій голові, не спинялася, приказувала:
— Ти не переживай, Чесько, то все минеться, мамка видужає, не переживай… Просто самота її доконує, ти не дзвониш, не приїздиш, вона сама… та й мусить якось забуватися… Нечасто вона те робить, не переживай… як пламита[43] найде… Бо вона вже всенькі сльози виплакала, вже всенькі сили з неї вийшли… Все каже, що тобі за твоїм Матвієм пусто живеться, що відчуває вона те давно… а то ж вона тебе за нього віддала… от і мучиться, от і терзається… Ой, життя-життя, яке ж воно непросте, яке ж воно всяке-різне… Але ти не журися, бо мамка як побачить, що ти вернулася, то й жити почне… Бо дотепер мучилася вона — не жила, Чесько, а так, перебувала день у день… Мусить у людини бути хтось, хто тримав би її на землі, як ото Господь тримається за небо, а дерево — за землю, з якої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.