Читати книгу - "Пірати Співучих островів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Смокви йшли як морозиво — по п’ять динарів штука, а хто купував десяток, то ми давали йому ще одну — хай знає, що має діло з солідною фірмою.
Певно, ми таки заробили б і на дорогу, і ще й на морозиво, але на пляжі зненацька появився югославський міліціонер, їй-богу, появився, і — що найгірше — прямував просто до нас!
— Тікаймо! — прошипів Іво.
Одначе втекти ми не встигли, бо міліціонер був уже біля нас і почав офіційно:
— Що ви тут робите?
Смішне запитання. Бачить же чоловік: продаємо смокви. Коли б ми сказали, що милуємося далматськими краєвидами, він би все одно не повірив.
Ми стояли, як два стовпи, ані пари з уст, аж доки він крикнув:
— Відкіля у вас ці смокви?
— З дерева, — задерикувато відповів Іво.
— Де ви їх украли?
Це було вже занадто. Іво не витримав, і я не витримав, бо хоч ми й сиділи без грошей, а проте честь і гідність у нас лишилися, аякже! Сказали йому, що ми не злодії, і взагалі хай він собі не уявляє казна-чого, бо смокви ми зірвали з диких дерев; коли він має охоту, можемо показати де саме.
— Ну, ну,— міліціонер недовірливо похитав головою.— Знаємо ми таких!
— Яких — таких? — обрушився Іво. Я не обрушився,— як чужоземцеві, мені це не личило,— а тільки додав не по-сербському й не по-польському:
— Безпідставно підозрюєте нас...
Міліціонер офіційно зиркнув на мене з-під насунутого на очі козирка:
— А ти звідки?
— З Варшави, — відповів я з гідністю.
— А з ким? Де старші?
— З дядечком. Він чекає на нас у Дубровнику.
— В Дубровнику? — здивувався представник влади.— А ти звідки тут узявся?
— З Дубровника.
— Яким чудом?
Ну от, тут спека до дідька, а я повинен оповідати йому свою історію од сотворіння світу, а точніше від тої миті, коли ми здибали закоханого студентика з гітарою.
— Ми не винуваті, — почав я, — що один студент із Спліта закохався в одну студентку з Варшави...
— Який студент? У кого закохався? — нетерпляче перебив міліціонер. — Ближче до діла, громадянине, бо я не люблю, коли мене водять за носа!
— Я зовсім не хочу водити вас за носа, — відрізав я. — Тільки ви...
— Що я?
— Е-е-е... що там казати,— втрутився Іво.— Причепилися до нас не знати чого.
— Що?! — вигукнув міліціонер.— Ти ще й приндишся? Коли так — ходімо до комісаріату, там ви іншої заспіваєте!
Щиро кажучи, я зітхнув з полегкістю, бо волів іти до комісаріату, аніж оповідати йому складну історію нашої мимовільної подорожі.
8В комісаріаті було достоту так, як і має бути: портрет президента, кілька службових оголошень на стіні, письмовий столик, стілець і лава. Слово честі, комісаріати в усьому світі схожі між собою, як дві краплі води, бо я вже бачив кілька їх у кінофільмах. Отож стали ми перед столиком, а за столиком сидів дуже товстий і дуже кумедний сержант. Чорне волосся у нього було острижене під їжака, а вуса стирчали під носом, як зубна щітка; до того ж він був трохи зизоокий, так що я не знав, чи він дивиться на мене, чи на Іва, чи кудись зовсім в іншу сторону.
Одразу — що? де? як? А ми як на сповіді — щиро і прямо: це, мовляв, несправедливість, бо ми зірвали смокви з нічийого дерева.
Але міліціонер, який привів нас, був страшенно важний і заходився доповідати офіційно, що ось так і так, а передусім — що ми чинили опір владі.
— Який опір? — обурився Іво.— Ми ж прийшли сюди, мов двоє ягнят! — А потім насмішкувато додав: — Хіба це годиться — арештовувати поляка, що загубив у Дубровнику свого рідного дядька!
Сержант усміхнувся під вусами, бо діло явно не годилося, і скоса зиркнув на мене.
— Тобі подобається у нас?
— Ще й як!
— А смокви смачні?
— Фантастичні.
— Хотів би побачити свого дядька?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пірати Співучих островів», після закриття браузера.