Читати книгу - "Риб’яча кров"

вода текла повз нашу хату. Я йшла поруч із нею, коли позавчора несла дядькові й Гонзі тацю з двома струдлями, які ми спекли з мамою. Шматок струдля у фользі лежав і в моїй сумці, яку я тримала, стоячи на тротуарі й дивлячись через дорогу на будівлю юридичного факультету. Окрім кількох речей одягу, рушника й зубної щітки, я тягнула яблука з усіх чотирьох наших яблунь.

Нарешті на сходах з’явилася купка студентів. Мілада мені замахала й збігла донизу, ми міцно обійнялися. Вона представила мене кільком однокурсницям, Владьці, Петрі й Маркеті, у гурті було й двійко хлопців. Ми всі пішли у кав’ярню, і я могла роздивитися Міладу. Я спостерігала за тим, що в ній змінилося за ці півроку, поки ми не бачилися. У ній з’явився шик, вона курила цигарку й носила коротку спідницю, темні колготки й черевики на підборах. Вона навчалася в Празі, ходила по кав’ярнях, говорила з однокурсниками про римське право і про наближення іспитів. Ми пили вино, а ввечері поїхали до студентських гуртожитків у район Південного Міста. Вона протягнула мене повз вахтерку. Її співмешканка Владька поїхала додому на Мораву на вихідні, тож ми в кухні на плиті пекли млинці з домашніх яєць, які я оберігала в сумці всю дорогу.

У п’ятницю вранці ми довго спали, а потім Мілада потягнула мене гуляти Прагою. Вона вже орієнтувалася, спочатку Старе Місто, після обіду — на Петржін, а ввечері — дискотека в Люцерні. До нас долучився Мартін. Йому було двадцять п’ять, він працював у бібліотеці, і Мілада із ним мала щасливий вигляд. А я була щаслива за неї, на часинку забула про свій світ, натомість відкривала для себе їхній. Півсуботи ми проспали, а вдень пішли в кіно «Бланік» на Вацлавській площі, увечері знічев’я блукали вулицями.

У неділю вранці я подзвонила з автомата Петрові.

— Гарні новини, Гано, — почула я в трубці його веселий голос. — Із електростанції прийшло повідомлення для старого Бертака, вони схвалили його прохання про виняток із заборони поховань. Я маю тобі подякувати. Йому це ще підтвердять у місцевому нацкомітеті, і він зможе спокійно померти…

Після обіду ми сиділи удвох у кімнаті й дивилися, як на віконному склі затримуються маленькі краплі дощу. Я зігрівала долоні горнятком гарячого чаю. На столі я розклала кілька подарунків — батькам, Гонзі та Анні. Я витратила майже всі гроші й рахувала, чи мені вистачить на зворотний квиток до Будєйовіце.

— Гано, тобі не треба їхати просто зараз. Спокійно побудь із нами ще, Владька хороша, ти можеш спати в спальнику. Або попроси перевести тебе сюди! У Празі теж є педагогічний. Ми будемо тут разом. І зможемо бачитися, скільки захочемо…

Мілада будувала плани, а я відчувала, як сильно вона хоче мене підтримати й розважити, але я все одно думала про Петра, маму й Гонзу.

— Я запитувала тата про справу Гонзи.

У мене всередині все похололо, хоча все вже й було вирішено.

— Він поговорив із колегою, який був там суддею. Нічого не можна було вдіяти. Керування автомобілем у нетверезому стані, одна смерть і одне поранення. Він навіть не виявив жалю, не співпрацював із судом. А до того ж ще й це ушкодження здоров’я, із тривалою непрацездатністю потерпілого…

Час ніби сповільнився, день так тягнувся, що я відчувала майже фізичний біль. Я спакувала речі в сумку й нервово поглядала на годинник. Від’їзд став для мене звільненням. Ми обійнялися на пероні під сталевим склепінням головного вокзалу, він здавався мені якимось сумним храмом.

Я накрутила будильник на п’яту годину ранку, але довго не могла заснути. Уся ніч була схожою на верткий річковий човен, на ланцюг зі зв’язаних простирадл, що рветься, я падала в глибину й не могла навіть закричати. Я прокидалася й знову засинала, і коли будильник заходився тріскотіти, я встала і, наче сновида, натягнула на себе заздалегідь підготовлений одяг. У темряві, щоб не розбудити батьків, я пішла коридором до ванної. Мої очі палали, як коли я прокидалася на ранкову зміну. Біля вхідних дверей я взувалася, крізь щілини просочувався холод, я зняла з вішалки пальто. Перевірила час на годиннику й пішла крізь темний листопадовий ранок вгору до площі. Уже коли я підходила до костелу, то побачила здаля на автобусній зупинці його постать. Я йшла просто до нього, загорнута в пальто з піднятим комірцем. Я знала, що й так він мене одразу ж упізнає. Нікого більше на зупинці не було.

— Що ти тут робиш, сестро?

Його голос був різким, погляд теж. У руках тримав малу спортивну сумку. Одягнений лише в сорочку й коротку куртку до пояса. Я подумала, що йому має бути холодно. Не наважилася підійти до нього ближче.

— Іди додому.

Я не поворохнулася. Ми обоє знали, що автобус може приїхати щохвилини. Він дивився на мене й повільно хитав головою, ніби не вірячи.

— Забирайся до біса!

Він зробив крок до мене, але я змогла залишитися на місці.

— Я поїду з тобою.

— Я ж сказав, аби ти йшла додому. Бігом!