Читати книгу - "Білі зуби"

— Котрому Абдулі?

У Мікиній великій родині була традиція називати всіх синів Абдулами, щоб привчити їх не прагнути якогось вищого статусу, і все це було дуже добре, от тільки поки вони росли, їх усі плутали. Втім, діти винахідливі, і всі численні Абдули додавали собі ще англійське ім’я-через-дефіс.

— Абдул-Колін.

— Ага.

— Як, ти знаєш, Абдул-Колін трохи вдарився у фундаменталізм — ЯЙЦЯ, БОБИ, КАРТОПЛЯ, ТОСТ — довга, як лайно, борода, жодної свинини, ні грама в рот, ні палички в дірочку, сама робота, як лайно, — от куди ти котишся, старий.

Абдул-Мікі посунув миску шкідливих вуглеводів нудному стариганю, чиї штани були підтягнуті так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть свого власника.

— Ну, і де ти думаєш, я побачив Абдула-Коліна минулого тижня? Без варіантів, на Мікі Фінна, вниз по Гарроу-роуд, і я кажу: «Оба-на, Абдул-Коліне, оце так сране навернення зі сраних книжок!» — а він мені, ну, знаєш, весь серйозний такий, з усьою бородищею, він мені…

— Мікі, слухай, а давай ми цю історію відкладемо на потім… бо це…

— Нє, добре-добре. Хтів би знати, чо я нафіг розпатякався.

— Ти б не міг сказати Арчібальду, що я буду під навісом за пінболом, коли він прийде. А! І — як завжди.

— Не проблема, старий.

Хвилин через десять двері рипнули і Мікі відірвався від Розділу 6 «А в моєму супі — муха: розв’язання проблем недоброзичливості з приводу гігієни», щоб уздріти Арчібальда Джонса, який рухався до стійки із дешевеньким кейсом у руці.

— Дуже добре, Арч. Як пакувальний бізнес?

— Та, сам знаєш… Комсі-комса. Самад десь є?

— Десь? Десь? Та він уже ошивається тут, як той сморід, цілих, блін, півгодини. Писок, як лайно. Хтось мусить взяти совок і згребти усе його лайно і видраяти його.

Арчі поклав свій кейс на стійку і наморщив носа:

— Що, паскудно йому, так? Між нами, Мікі. Я направду хвилююся за нього.

— Іди, скажи це грьобаній стіні, — сказав Мікі, злий від того, що Розділ 6 зобов’язував його полоскати посуд окропом. — Або ж — що те саме — вали під навіс за пінболом.

— Подякував, Мікі. Ага, омлет і…

— Знаю. Гриби.

Арчі поплівся лінолеумом «О’Коннела».

— Привіт, Дензеле, вечір добрий, Кларенсе.

Дензел і Кларенс були двома винятково грубими ямайськими стариганями за вісімдесят, і у них смерділо з рота. Дензел був неможливо товстим, Кларенс — жахливо худим, в обох не було родини, обидва носили м’які капелюхи і сідали за столик у кутку пограти в доміно, адже їм уже недовго лишилось.

— Що сказав цей йолоп?

— Він сказав: «Добрий вечір».

— Він що — не бачить, що ми граємо в доміно?

— Не бачить. У нього задниця замість очей. То як він має бачити?

Арчі пропустив цю репліку і сів навпроти Самада.

— То я не розумію, — сказав він, починаючи з тієї самої фрази, на якій обірвалася їхня телефонна розмова, — ти їх бачив у своїй уяві чи насправді?

— Це направду дуже просто. Першого разу, найпершого разу, вони справді були там. І відтоді, Арчі, усі ці тижні мої близнята в мене перед очима кожного разу, коли я з нею — зразу перед очима! Навіть коли ми… я їх бачу. Вони стоять і посміхаються.

— То, може, ти просто перепрацювався?

— Слухай сюди, Арчі: я їх бачу. Це знак…

— Давай так, Семе, ближче до фактів. Коли вони тоді засікли тебе — що ти зробив?

— А що я міг зробити? Я сказав: «Привіт, діти. Привітайтеся із міс Барт-Джонс».

— А вони що сказали?

— «Привіт».

— А ти що сказав?

— Арчі, я й так тобі розкажу все, що сталося, без цих дурних питань.

— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ПОМІДОР І ГРИБИ!

— Семе, це тобі.

— Відмовляюся. Це не мені. Я ніколи не замовляю помідорів. Я не люблю ці нещасні помідори без шкірки, їх спершу варять до смерті, потім смажать усмерть.

— Ну, це точно не моє: я замовляв омлет.

— Так і не моє ж. Так от, може, я продовжу?

— Вперед!

— Я подивився на своїх малих, Арчі… Я подивився на своїх чудових малих… і моє серце тріснуло — куди там, ще гірше, — воно просто розлетілося на шматки. Воно розлетілося на мільйон скалок, і кожна увіп’ялася в мене, наче смертельний кинджал. Я постійно думаю: чого я можу навчити своїх синів, який шлях я можу їм показати, якщо я втратив сам себе?

— Здається, — невпевнено почав Арчі, — проблема в жінці. Якщо ти справді не знаєш, що з нею робити далі, давай кинемо копійку: герб — ти залишаєшся, решка — ти йдеш, принаймні ти виріш…

Самад вгатив кулаком по столу:

— Не буду я кидати ніяку чортову копійку! Тим більше, що уже занадто пізно. Ти що, не розумієш? Що зроблено, те зроблено. Я пропащий, тепер я розумію. Тепер я мушу сконцентруватися на тому, щоб врятувати своїх дітей. Я маю зробити вибір, моральний вибір, — Самад понизив голос, і Арчі вгадав, про що він скаже ще до того,