Читати книгу - "Весілля в монастирі"

— А хіба не так? Тільки я знаю звідки — з моїх невигаданих снів! Але ж це насправді, і я хочу, щоб тобі було добре у мене.

Вона розуміла — за цими простими справами він підсвідомо ховає своє хвилювання. А вона на диво трималася спокійно. Вона немов опинилася в іншому житті, в якому все відбувалося так, як належить, — він живий! Вона його побачила! Значить, все так і мусить бути.

— Ну, то я вимию руки і полежу тут трошки на канапі. А у тебе справді такий шикарний номер, ще й подвійний!

— Це цілком випадково. Сказали, що одиночних нема, а подвійні бережуть для сімейних, а я одразу й збрехав: «А до мене дружина приїде, я ж тільки на кілька днів з фронту». Ще й бовкнув: «Коли є одиночний, нам і його вистачить». А про себе вирішив — хай дорожчий, але я буду сам, і після наших нір окопних раптом така розкіш, лежатиму, читатиму і думатиму про тебе. І тут ти насправді! Просто чудо якесь!

— Ти підеш, а як хто зайде чи стукатиме?

— Ніхто! Я замкну двері на ключ і ключ візьму з собою.

Але «геніальні ідеї» спадали на думку одна за одною.

— Знаєш, Літочко, для повного відпочинку все ж таки треба скинути верхнє вбрання. У мене в чемодані згори — він не замкнений — ще ні разу не вдягнена піжама. Вона, звичайно, тобі завелика, але це й добре, скинеш свою кофточку і полежиш в просторому, як у халаті. Справді, Літочко, я її ще не одягав, і тобі буде в ній зручніше відпочивати. І накрийся пледом, а чобітки я тобі зараз скину.

На ній були модні високі чобітки з шнурівкою по боках.

— У ванну підеш у моїх пантофлях, хоч у кожну твої дві ніжки вмістяться, — сказав він, ставлячи коло канапи свої нічні пантофлі. Йому хотілося все-все зробити, щоб вона почувалася вільно, і він так просто, без церемоній все пропонував, що мимоволі зникла ніяковість.

Так було якось і на фронті. Дуже захворів його товариш, і денщик Гриць привів лікарку з лазарету. Це було не дуже близько, в дорозі пустився дощ, холодний, осінній. Бідна жінка прийшла мокра до нитки. У неї зуб на зуб не попадав. Ігор аж злякався.

— Тепер ви самі захворієте, вам треба переодягтися, зігрітися, а все ваше просушити.

— У що я переодягнуся? Це ж не лазарет, а тут тільки чоловіки, — аж заскиглила бідолашка.

— Знаєте що, огляньте швидше хворого, він тут поряд, а тоді йдіть сюди, скиньте усе своє, одягніть мою сорочку і вкривайтеся нашими шинелями і всім, що знайдете. Гриць висушить ваш одяг перед пічуркою, а я посиджу коло хворого і зроблю все, що ви накажете. Ще обов’язково вип’єте гарячого чаю і чарку горілки — зігрієтесь, і все буде гаразд.

Лікарка, не стара ще, одразу зніяковіла, але вона аж задубіла з холоду, дощу і поривного вітру, і цей офіцер, друг їхнього головного хірурга, так по-товариському все запропонував, що не було ніякої рації відмовлятися. Дійсно, може, це і врятувало її від неминучої простуди.

— Тільки не барись, — мовила Літа, — повертайся швидше. А то як хтось подзвонить або прийде, стукатиме у двері.

— Ніхто не прийде і не подзвонить, а на стук взагалі не відповідай.

І, як навмисне, задеренчав телефон.

— Алло! Так, так, це я. Борю, я не можу, я сьогодні не прийду. Завтра, як умовились. Ти зараз забіжиш? Іди ти під три чорти! — він розсміявся, але повторив: — Я серйозно кажу: йди ти під три чорти! Який ти догадливий! Так, так, скінчився... Так, настав. Завтра. Завтра я зайду за тобою, і все. Так, так, дякую. Йди швидше до біса.

Літа запитально дивилася на нього.

— Це мій друг Борька, лікар, про якого я вже тобі казав.

— А що кінчилося і що настало? Скажи точно, що він говорив.

Ігор трохи почервонів.

— Не питай зараз. Потім скажу. Чесне слово, скажу, тільки не зараз.

Правда, може, він їй потім зможе сказати, що бевкнув Борис.

Та вона не наполягала, не треба втручатися в їхні чоловічі справи, хай краще швидше йде і повертається.

— Але мені все-таки треба подзвонити сестрі, — мовила вона. — Хвилинку почекай, може, я їй потрібна.

— Нізащо! — таким тоном випалив Ігор і так пополотнів, що Літа засміялася.

— Ну, чого ти, я тільки довідаюсь і її попереджу, а то ж вона хвилюватиметься, якщо я затримаюсь.

Вона взяла трубку, а Ігор не відходив.

— Ти не слухай, — заспокійливо махнула рукою Літа. — Я трошки брехатиму, зовсім, зовсім трошечки.

— Ой, як цікаво, я навмисне послухаю!