Читати книгу - "Рибалки"

— Слухай, я розумію твій страх, — нарешті сказав він. — Може, ти й маєш рацію, але я завжди вважав, що його можна забити камінням, тільки як це зробити? Де і в яку годину дня це можливо, щоб нас не спіймали на гарячому? Ось які справжні проблеми цього плану, а не те, чи судилося нам бути царями, як Давидові.

Я закивав на знак згоди.

— Якщо ми заб’ємо його камінням там, де нас побачать люди, то невідомо, що може статися, та й що, як ми поцілимо не в нього, а в когось іншого?

— Правильно, — сказав я, киваючи.

Наступним він поклав перед нами малюнок, на якому Абулу помирає від удару ножем, як Ікенна. Обембе підписав його «План Оконкво», на честь героя «Усе розпадається». Малюнок мене злякав.

— А що як він першим тебе штрикне? — спитав я. — Знаєш, він же дуже лихий.

Ця можливість стурбувала мого брата. Він узяв олівця й перекреслив малюнок навхрест.

Отаким чином, одна за одною, ми брали ідеї з малюнків, пробували їх на зуб, і, визнавши непридатними, викреслювали. Порвавши їх усі, ми почали вигадувати ряд уявних нещасних випадків, більшість із яких ми відкликали й відкинули ще до того, як вони повністю сформувалися. В одному ми йшли назирці за Абулу якоюсь вулицею вітряного вечора, він спотикався у бік дороги, і машина збивала його на землю й розмазувала вміст його голови по смолистому асфальту. Я сплітав тканину вигаданої дійсності, і моя уява рясніла шматочками понівеченого тіла скаженця, схожими на залишки таких частих жертв дороги — курей, кіз, собак, кролів — яких я, бувало, бачив. Мій брат трохи посидів із заплющеними очима, поки його мозок переробляв почуте. Продавець гумових сандалів знову підійшов ближче і загорлав ще голосніше: «Сандалі, сандалі — підхо-о-о-одьте! Гу-у-умові санда-а-алі!» Здавалося, що його вигуки наближалися до нашого двору, і вони стали такими гучними, що я не одразу помітив, як мій брат заговорив:

— …непогана ідея, — почув я його нарешті, — але ти ж знаєш, що ті невігласи й боягузи, люди, які не знають, скільки зла той божевільний завдав нашій родині, намагатимуться нам завадити.

І знову, як завжди, я визнав його правоту. Він розірвав аркуша і розгнівано жбурнув шматочки на підлогу.

П’явка, що була братовою рішучістю помститися за наших братів, вчепилася так міцно, що її вже не можна було знищити нічим, навіть вогнем. Упродовж наступних днів, коли наші батьки йшли з дому, ми теж рушали на вулицю шукати божевільного. Ми виходили перед обідом, десь між десятою і другою годиною. Хоч у школі й почалася нова чверть, ми до неї не ходили. Батько написав директрисі нашої школи, щоб вона дозволила нам оговтатися, бо ми не були здатні так скоро повернутися до навчання, оскільки смерть братів ще й досі була надто свіжою в нашій пам’яті. Тож аби не зустрітися з однокласниками чи просто знайомими дітьми з нашої вулиці чи району, ми ходили потайними стежками. Упродовж наступних днів першого тижня грудня ми обходили весь район у пошуках будь-якого знаку присутності божевільного, однак не знайшли жодного — ані в його фургоні, ані на вулицях, ані коло річки. Ми не могли нікого про нього розпитувати, бо люди нашого району знали про нас дуже багато і часто при зустрічі показували нам свої співчутливі вирази обличчя, наче у нас на лобі було видряпано свідоцтво про трагічні смерті наших братів.

Невдачі не підточили запалу мого брата. Цього не змогли зробити навіть плітки, які ми почули того тижня, — той випадок убив усю відвагу, яку я назбирав, коли заприсягнувся Обембе допомогти йому виповнити нашу місію. Скаженець не показувався багато днів — він жодного разу не був помічений у нашому районі. Тому ми почали питати про нього людей, які нібито нас не знали. Так ми дійшли до північної межі району, де стояла велика заправка з величезним торговим центром, коло якого стояла повітряна куля у вигляді людської фігури, убрана в розмаїте лахміття, яка постійно вклонялася чи хилилася в боки й махала руками від подуву вітру. Там ми знайшли Нонсо, колишнього однокласника Ікенни. Він сидів на дерев’яному стільці на узбіччі головної дороги, розклавши газети й журнали на розстелені на землі мішки з пальмового волокна. Давши нам краба й потиснувши наші руки, він пояснив, що є головним торговцем у цьому районі.

— Хіба ви про мене не чули? — спитав він грубим голосом, ніби був під якимось кайфом, і його очі забігали між нашими обличчями.

Сережка в його вусі блищала на сонці, а його ірокез — рівна щітка волосся посередині голови — був темний і намащений. Він чув про смерть Ікенни, про те, як його штрикнув ножем «молодший братан». Він завжди ненавидів Боджу. «Та годі, нехай їхні душі впокояться з миром», — сказав він.

Чоловік, який сидів і читав примірника «Ґардіан», підвівся, дав Нонсо скількись монет і повернув газету. Коли він поклав її на стіл, я побачив на титульній сторінці убиту Кудират Абіолу, дружину переможця президентських виборів 1993 року. Нонсо махнув рукою, щоб ми сідали на лавку під полотняним навісом, яку щойно звільнив чоловік. Я згадав день, коли ми зустріли М.К.О.: Кудират стояла поруч із нами й пошкрябала мені голову своїми перснями. Я згадав, як її голос у рівних пропорціях виражав владу й скромність, коли вона попросила натовп трохи відступити. На фотографії з титульної сторінки її очі були заплющені, а обличчя, позбавлене будь-яких барв, не мало жодних ознак життя.

— Бачиш, це жінка М.К.О? — сказав Обембе, беручи в мене газету.

Я кивнув і згадав, як довго після нашої зустрічі з М.К.О. я прагнув зустріти ту жінку знову. Тоді мені здавалося, що я кохаю її. Вона була першою жінкою, яку я уявляв своєю дружиною. Усі інші були або просто жінками, або чиїмись матерями, або дівчатами, але вона була дружиною.

Мій брат спитав Нонсо, чи давно той бачив Абулу.

— Того диявола? — спитав Нонсо. — Та бачив два дні тому — прямо тут. На цій самій дорозі, одразу за заправкою,