Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З цього хаосу є вихід, і я його знайду, не лише заради себе, а й заради Наомі. Бо хоч я і не знаю, що сталося з нею, але це майже вбило її, і хоч на початку вона сама цього хотіла, я знаю, що вона була налякана.
Мені потрібна Роуз, я хочу поговорити з нею про це, мені потрібна її допомога. А отже, треба полагодити наші стосунки, показати їй, що наша дружба дуже важлива для мене, важливіша за мої романтичні почуття.
Та коли я розблоковую телефон, її там немає, у жодному з місць, де вона зазвичай буває, куди мої повідомлення прилітають до неї за лічені секунди. Я переходжу зі сторінки на сторінку і ніде не можу її знайти, і навіть на мить допускаю думку про те, що через мене вона покинула соціальні мережі, аж коли розумію, що звісно ж, вона мене заблокувала. Скрізь.
І це гірше, ніж ляпас або удар. Це більше схоже на невидиму стіну, яку вона вибудовує між нами. Я розлючена, я спантеличена. Роуз завжди була поряд, це було аксіомою – вона завжди поряд, ненавиджу, коли між нами дистанція.
Сідаю в ліжку, а руки самі знаходять номер Роуз у телефоні.
Я ніколи нікому не телефоную, украй рідко. Я не говорю по телефону з друзями та й ні з ким іншим, якщо цього можна уникнути. Натискаючи на її ім’я на екрані, чекаю кілька довгих секунд, поки йде з’єднання, а потім іще, поки лунають гудки. Я очікую, що дзвінок переадресується на автовідповідач, тож дивуюся, коли чую тишу: вона там, але мовчить.
– Роуз?
– Привіт.
Коротке слово, і я не можу нічого з нього зрозуміти. У комплекті не йде відповідного смайлика, просто одне слово, пласке й нерозгадуване. І тиша після того, як його вимовили.
– Ти в нормі? – питаю її.
– Ага. – Ще одне коротке слово. Але вона досі там. Досі не завершила виклик.
Дихай і думай. Жодного хибного слова.
– Слухай. Пробач мене за те, що сталося. Я повелася, як ідіотка. Я не збиралася закохуватися в тебе і вже точно не збиралася тобі про це говорити. То було… Я втнула дурню, але дбати про тебе, як я дбала, не дурня. Ти дивовижна, найдивовижніша з усіх, кого я знаю. І я відчуваю це до тебе через те, яка ти. Не через те, який ти маєш вигляд, абощо. А тому що ти – це ти.
Досі тихо. Вдихни і спробуй знову.
– Думаю, я знаю, чому ти так розізлилася на мене. І розумію, чому ти заблокувала мене у всіх мережах, але… я сподіваюся, що одного дня ти передумаєш. Бо мені тебе бракує. Не в тому сенсі. Мені бракує мого ліпшого друга. А ліпший друг мені зараз потрібен як повітря.
– То ми завтра репетируємо на сцені, так? – питає вона.
– Так, – кажу я. – Але…
– Той допис, який я зробила. То було ганебно, і я ненавиджу себе за це. Я спробувала все виправити. Думаю, у школі тепер буде все гаразд. – Вона замовкає, і я затамовую подих. – Але правда в тому, Редлі, що я думала, ми однаково ставимося одна до одної. А тепер знаю, що ні. І від цього мені якось дивно, від того, що ми ніби не щирі одна з одною, що ти робиш і кажеш якісь речі не тому, що ти мій друг, а через почуття.
– Не варто так думати, бо… – починаю я, але вона мене перебиває.
– Варто і треба. Те, що ти відчуваєш, має значення. Ти маєш хотіти надавати цьому значення. А я… мені просто потрібна невеличка перерва. Перерва від наших стосунків. Я тебе не ненавиджу, чуєш? Зовсім ні, просто потрібна пауза. У мене є деякі… справи. Відбувається дещо важливе, і я думаю, краще нам зараз менше спілкуватися. Я відіграю концерт і піду з групи.
– Але…
– Побачимося завтра на репетиції.
– Роуз, будь ласка, ми можемо це обговорити?
– Не лізь у моє життя, добре? Мені потрібне повітря.
– Але…
Але вона вже від’єдналася, і я навіть не встигла розповісти їй про телефон Наомі.
Знову валюся на ліжко, не уявляючи, що робити далі. Сіре небо на вулиці поглинуло всі відтінки блакитного, і здається, що за вікном зима. Цілий день тільки спати й не робити нічого – це тортури.
Тож коли дзвонить мій телефон, я майже падаю з ліжка, щоб дотягнутися до нього, сподіваючись, що це телефонує Роуз, аби сказати мені, що передумала, і разом посміятися над тим, як вона все драматизувала. Але це не вона.
– Редлі, мені потрібна допомога. – Це Лео. Я сідаю, відчуваючи тривогу й хвилювання, бо Лео ненавидить говорити по телефону ще більше за мене. Але найгірше те, що його лють і чванькуватість кудись поділися. Тепер я чую тільки страх.
– Що сталося?
– Редлі, думаю, мені триндець, – шепоче Лео, і я майже не чую його. Інтуїтивно я одразу відчуваю, що все серйозно і він не перебільшує. – Я в дупі, і звідси не вибратися.
– Що таке, чому? Що відбувається? – питаю я.
– Зараз, зачекай хвилинку. – По той бік слухавки шарудіння, грюкання дверей, кроки. – Треба було вийти на хвилину. Там не можна було говорити. Чорт, Редлі, це капець. Я не знаю, що робити.
– Що таке, Лео?
– Аарон. Той чувак, з яким у нього справи. Ну який ще начебто його обдурив і через якого він сів. Аарон з дружками були у нас всю ніч. Не спали, ширялися, увімкнули музику так гучно, що чув увесь будинок. Мама намагалася їх вигнати, але Аарон замкнув її в спальні. Я намагався випустити її, і він… він сказився, Редлі. Він та його дружки накручували одне одного, готувалися до цього лайна. А тепер. Тепер вони готові, Редлі. Вони з’ясували, де буде той чувак, і вони йдуть туди, і він каже, що я йду з ним, що я мушу стати чоловіком, а я не знаю, що робити.
– Лео, що вони задумали? – питаю в нього. – Що вони збираються робити?
– Я бачив пушку, – каже він. Коли я чую це слово, у роті в мене пересихає, і страх миттєво сягає всіх нервових закінчень.
– Він збирається когось пристрелити? – тепер уже я шепочу.
– Він хоче, щоб я пішов із ним, Редлі. Якщо я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.