Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

оборона й безпека — все це сучасна політика Євросоюзу, і вона була врегульована контрактами так само, як єдиний ринок і спільний аграрний ринок. Позосталих сфер політики і політичних питань, які ще лишаються поза рамками системи Договору про ЄС, лише декілька. Контрактна система Шенгену була можлива за межами договору ЄС тільки тому, що цю центральну сферу простору свободи, безпеки та ліквідації внутрішніх кордонів європейські договори ЄС у той час ще не враховували. Тим-то деякі уряди на шляху міжурядової співпраці могли укласти свій договір і за рамками інтеграційного поля ЄС. Однак і ці ще не займані Євросоюзом простори виразно відходять у минуле, бо їх інтегровано в його договірну систему, і уявити новий Шенґен поза межами європейських договорів через розмах договірної інтеграції ЄС було б значно важче. Паралельна європейська інтеграція — договір у рамках Союзу і ще один контракт для авангарду країн поза його межами — тривалий час була лише можливим варіантом, коли договірна система ЄС ще не була вироблена. І ЄС, якому в перспективі доводилося жити в статусі перехідного рішення між двома різними системами договорів, перебував у якомусь абсурдному становищі.

Тут важить інший аспект. Досвід дозволяє очікувати на те, що в майбутньому мало не переважна більшість держав-членів висловлюватиме бажання долучатися до подальшого висунення інтеграційних ініціатив у рамках системи договорів[205]. Втім, якщо більшість може діяти в рамках конституції (можливо, навіть щоразу цілком виразна більшість), і крім цього їй до снаги скористатися гарантованим договором правом «зміцнення співпраці»[206] або ж правом «структурованої співпраці»[207] у військовій сфері, то поняття «ядра» або «авангарду» вже не має сенсу. Тим-то відносини докорінно перевернуто і поставлено з голови на ноги, бо можливості утворення авангарду закріплено в Конституції, а отже, перетворено його на на інструмент інтеграції більшості. Тож ЄС у майбутньому слід радше замислитися над тим, як йому працювати з меншістю чи ар'єргардом держав-членів з огляду на подальші кроки на шляху інтеграції і які можна знайти механізми й довгострокові тимчасові рішення.

Всередині ЄС і в майбутньому аж до фізичного оформлення Союзу окремі держави-члени рухатимуться вперед з різною швидкістю. Європа різних швидкостей описує поточну реальність Союзу, бо не всі держави-члени можуть або хочуть долучатися до всіх етапів європейської інтеграції. Звісно, у вигляді євро економічний і валютний союз створив факт інтеграції в активній зоні суверенітету, який неабияк важить для членів єврогрупи і підштовхуватиме цю групу під тиском політичних та економічних умов до подальшої інтеграції. Для цього не існує рішення Б, здається, наче всі готові заплатити ціну за провал європейської інтеграції. Доки ця група як і раніше лишається на інтеграційному курсі, подальший розвиток ЄС може відбуватися досить складно і супроводжуватися кризами, проте в його кінцевому успіху не може бути обґрунтованого сумніву.

Варто замислитися ще над однією обставиною. Ефективно рухатися з різною швидкістю Європа може тільки доти, доки йдеться про перехідний процес, а не про проголошений остаточний стан. До того ж, гетерогенний вплив значної кількості держав-членів та їхніх історичних відмінностей надав би величезної відцентрової сили Союзові 25-ти, який би постійно припасовувався до різношвидкісної структури. Ці моменти суттєво обмежили б Союз у його функціональності та ефективності, тож він здавався б громадянам і державам-членам у їх структурах і рішеннях дедалі менш прозорим і дієздатним, і це захитало б основи його легітимності. Щойно кількість членів Євросоюзу зросла до 25-ти, постали геополітичні виклики в Європі і посилився тиск глобалізації, загострилася доконечна необхідність європейської конституції.

Вагомість ратифікації Європейської Конституції для майбутнього Європи та всіх держав-членів і громадян важко переоцінити. Провал Конституції змусить ЄС зберігати статус-кво, що його вже відкидає їхня реальність. По суті, це зводилося б до блокування подальшої інтеграції союзу 25-ти, а отже тільки посилювало би дію відцентрових сил, які можуть становити неабияку небезпеку для великого Союзу. Коли готувалася до друку ця книга, питання про те, чи й справді Конституційний договір буде ратифіковано всіма державами-членами, досі висіло в повітрі. Але навіть якби ратифікація цього договору з першого заходу в декількох державах-членах і зірвалася, то утворилася б цілком дивна ситуація, коли держави-члени в строгих рамках наявних правових можливостей надалі трималися б так, наче ця конституція набула чинності. Принаймні, це буде справедливо для (короткого чи довгого) перехідного періоду, поки невдача із прийняттям Конституції не вважатиметься доконаним фактом.

Уже нині в цьому випадку можна передбачити, що неминуче з погляду закону повернення до надалі чинного Ніццького договору в умовах мінливих реалій усередині і за межами Союзу не прислужилося б інтересам ані ЄС, ані держав-членів. Залишається лише питання, скільки спроб і скільки часу знадобиться, аби звернутися до ратифікації. Бо ж кращого Конституційного договору в найближчому майбутньому не буде, а без конституції розширений Союз фактично не працюватиме. Тим-то серйозної альтернативи, коли йдеться про існування Союзу, Європейському конституційному договорові вже немає. Як на мене, події в процесі ратифікації можуть розвиватись як завгодно, бо навіть остаточного краху Конституції з точки зору сьогоднішнього дня годі виключати.

Ця небезпека дається взнаки тоді, коли деякі центральні члени-засновники або певна частина ЄС-групи в довгостроковій перспективі відкидатиме ратифікацію. Цей прецедент, імовірно, спричинився б до однієї з найтяжчих криз в історії Європейського Союзу, і в середньостроковій перспективі випадало б боятися небезпеки повзучої ренаціоналізації з усіма її негативними наслідками всередині смертельно послабленого Євросоюзу. Така ренаціоналізація, зрештою, не означала б повернення до старої системи балансу, бо внутрішній ринок, спільні інститути і всі інші кроки інтеграції на підставі Ніццького договору та інших чинних європейських договорів залишаються в силі, хай у середньостроковій перспективі і може дійти до виникнення внутрішніх груп і тривалого внутрішнього протистояння. Хоча ці групи працюють під ім'ям так званого «авангарду», але насправді це був би відступ у бік крайнього