Читати книгу - "Дарксіті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вибачте, але я… — він придивився, немов справді намагався упізнати. — Я вперше вас бачу. Тобто… Ви колись їхали у моєму таксі? Можливо, просто не запам’ятав. Пасажирів багато…
І що тепер, Кален? Що ти будеш робити тепер? Повернешся назад у квартиру, виспишся, а завтра знову на роботу у бордель? Лише при одній думці про це, мені стало гидко.
— А ми можемо поїхати за Дарксіті? За місто?
Пол завагався.
— Взагалі-то, ні…
— Будь ласка… Я благаю вас.
Мабуть, в моїх очах відобразився повний розпач, і чужий Пол повільно кивнув. Машина рушила по дорозі, і я зрозуміла, що вороття назад нема. Що я уже не зможу жити так, як жила раніше. Бути такою. Не зможу навіть перебувати у цьому місті. Я сама втечу звідси! Зберу речі і…
Але поки що ми просто поїдемо кудись. Неважливо куди. Я сонно потерла очі і закуталась міцніше у плащ. У машині відчувався запах Пола. О, якби я хотіла, щоб він мене обійняв зараз… Але мій коханий у цей момент просто дивився на дорогу і кермував.
Я заплющила очі і поринула у невагомість. Поринула туди, де багато сонця і зелені. Тихі, затишні вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя і багато привітних посмішок. І люди тут завжди займаються улюбленою справою…
— Кален, а чому ти сидиш на задньому сидінні?
Автомобіль раптом спинився, а я здригнулась. Схоже, заснула…
— Що? Що ви сказали?
— Ти до мене на «ви»?
Пол посміхнувся, вийшов із авто, обігнув таксі і відчинив мені дверцята.
— Давай руку.
Я взяла його за руку і ступила у холод осені…
…тепло обіймів. І ступила у поцілунок. Такий проникливий, чутливий. Такий світлий.
— Пол… Ти впізнав мене?
— А чого це мав тебе не впізнати?
— Але ж ти… Спочатку.
— Що?? Тобі щось приснилось, напевно.
Я сіла на переднє сидіння, а Пол — поруч. Він завів авто і поїхав. Раптом все стало на свої місця.
— Куди ми, мій любий таксисте? — примружилась я.
— Їдемо звідси. На зовсім.
— Але я не взяла речі. Гроші.
— Я також не взяв речі. Зате у багажнику лежить повна сумка грошей.
— Звідки?
— Раґнар залишив, — підморгнув мені Пол.
«Ох, цей Раґнар», — посміхнулась я про себе.
ЕПІЛОГМи їхали по шосе міста. Величезні будинки, довгі темні вулиці, обезнадієні люди — все це залишалось позаду. Ми прямували назустріч світлу і безбережності. І тут все менше залишалось місця для слів — все більше простору для тиші.
— Як це: коли ти програв?
— Легко.
Бардо поглянув на мене і в очах його заграли іскри посмішки. А я дістав із бардачка його авто сигару і прикурив. Відчинив вікно автомобіля і всередину залетіла перша сніжинка. Всередину порхнула зима. І така неймовірна легкість обійняла мене, яку не передати. «Безмежна безтурботність» — як каже одна дуже хороша людина.
— Знаєш, Міфос хотів зі мною домовитись.
— Справді? Як він це зробив?
— Я не скажу тобі. Але ти просто пильнуй. Він порушує правила.
Бардо фиркнув:
— От же ж халамидник. Я знав про це! Підозрював. Але ти не погодився, я бачу?
— Ні.
— Чому?
— Знаєш, як це кайфово щойно було — знищити всю банду Драка, помститись за мертвих…
— І врятувати декого із живих.
— Так. Врятувати — це також кайфово.
— Раґнар, ти мені завжди подобався.
— А я думав, тобі подобається хтось інший, — я лукаво зиркнув на нього.
— А хіба ви не друзі? «Алло, алло, врятуй мене!»
Ми обоє розреготались. У вікно до мене падали крихітні сніжинки, а я, натомість, видихав у морозний ранок дим від сигари. Ми мчали по трасі, що уже покидала Дарксіті. Назустріч нам вигулькнув величезний міст і широка, спокійна ріка.
— Що будеш там робити?
— Де? За межами Дарксіті? — здивовано перепитав я.
— Так. Я називаю це «вирій».
— Жартуєш? Не спати. Нарешті не спати!
Бардо натиснув на газ, і ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.