Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Атож, Теді. І я ще помагала тобі варити воду з твого бідолашного вчителя, містера Вінінґа — плаксивого пастора, як ми його прозивали. Він і міс Вілсон насмілилися закохатись одне в одного — принаймні нам так здалося. Ми помітили їхні погляди й зітхання, що їх ми тлумачили як ознаки de la belle passion, і про наше відкриття невдовзі знали всі. Оця історія і стала приводом, щоб викинути той непотріб з нашого дому. Люба наша матуся, коли довідалася про це все, добачила в цьому аморальність. Правда, мамо?

— Авжеж, моя ягідко! Я і мала слушність. І ось чому: є тисяча причин, через які не слід допускати фіґлі-міґлі між ґувернантками і вчителями в добропристойному домі. По-перше...

— Ой згляньтеся, мамо! Не перераховуйте! Хіба ж ми самі їх не знаємо: поганий приклад для невинних дитячих душ, неуважність та нехтування своїх обов'язків, далі єднання і взаємна підтримка, а звідси — зухвальство, бунт і цілковитий непослух. Чи не так я кажу, баронесо Інґрем з Інґрем-Парку?

— Моя ліліє, ти, як і завжди, кажеш правду.

— Ну то годі вже. Поговорімо краще про щось інше.

Емі Ештон або не чула цих слів, або не зважила на них і промовила своїм тихим дитячим голосом:

— Ми з Луїзою й собі дратували нашу ґувернантку, але вона була дуже добра і терпіла геть усе. Ніщо не могло її розсердити. І вона ніколи нам не перечила.

Правда, Луїзо?

ніколи. Ми робили, що хотіли: нишпорили по її шухлядах, порпались у її робочій сумці. Вона була дуже лагідна й давала нам усе, хоч би що ми попросили.

— Можна подумати, — глузливо скрививши губи, сказала міс Інґрем, — що в нас вечір спогадів про ґувернанток. Я ще раз пропоную змінити тему розмови. Містере Рочестер, ви мене підтримуєте?

— Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.

— Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі?

— Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі.

— Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу!

— Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії?

— Хай йому всячина, вашому Річіо! — вигукнула вона і, стріпнувши кучерями, попрямувала до рояля. — Мені здається, що скрипаль Давід був дуже гидкою людиною. Чорний Босвел мені більше до вподоби. Я не шаную чоловіків, що не мають у собі чогось демонічного. Хай там історики пишуть про Джемса Гепберна, що хочуть, а я гадаю, що це був якраз той дикий і палкий герой корсар, якому б я, не вагаючись, віддала свою руку.

— Панове, чуєте! Хто з вас найбільше нагадує Босвела? — гукнув містер Рочестер.

— З усіх я б назвав вас, — кинув полковник.

— Слово честі, щиро вам за це дякую, — була відповідь.

Міс Інґрем ґраційно й гордо сіла за рояль, розправила свою сніжно-білу сукню і заграла блискучу прелюдію, не переставши, однак, говорити. Вона була сьогодні чарівна, як ніколи. І її слова, і вираз обличчя ніби були призначені викликати захоплення, ба навіть поклоніння слухачів. Вона, либонь, збиралася показати їм усю свою відчайдушну сміливість.

— Та й нудить мене від сучасних юнаків! — вигукнула вона, швидко перебираючи пальцями клавіші. — Нещасні, нікчемні істоти! Бояться виткнути носа за хвіртку татусевого парку й ніколи не вийдуть з нього без маминого дозволу й супроводу! Ці створіння думають тільки про красу свого обличчя, про свої білі ручки та маленькі ніжки. Нібито чоловікові потрібна краса! Нібито здатність чарувати не є винятковий привілей жінки — її законна, успадкована властивість! Негарна жінка — пляма на прекрасному образі природи, що ж до чоловіків, то з них досить сили й відваги, їхній девіз — полювання, стрільба й війна, а все інше для них не існує. Такий був би й мій девіз, якби я була чоловіком.

Якщо я колись вийду заміж, — сказала вона, помовчавши, — то мій чоловік не буде моїм суперником, а моєю протилежністю. Я не терпітиму конкурента біля свого трону, де тільки я буду необмеженим володарем. Я хочу, щоб чоловік милувався тільки мною, а не своїм власним відбитком у дзеркалі. А тепер, містере Рочестер, заспівайте, а я вам приграю.

— Я весь до ваших послуг.

— Ось тут пісня корсара. Адже ви тепер знаєте, як я до них ставлюся. Отже, з цієї нагоди заспівайте con spirito.

— Накази з вуст міс Інґрем надихнули б і глечик збираного молока.

— Тож шануйтеся, любий! Коли ви не заспіваєте так, щоб мені сподобалось, я присоромлю вас, показавши, як це робиться.

— Це буде нагорода за мою нездатність. Як би я хотів провалитися!

— Не смійте цього робити! Коли ви навмисне фальшуватимите, я призначу відповідну кару!

— Міс Інґрем! Вам слід бути поблажливою, бо можна накласти таку покару, що її ніхто не здужає витримати.

— Не розумію! Поясніть! — наказала молода леді.

— Пробачте мені, панно, це не потребує пояснення. Хіба ж ваше серце не підказує вам, що вже ваші насуплені брови — найстрашніша покара?

— Співайте! — сказала вона і з запалом почала награвати.

«Тепер пора забиратися геть», — подумала я собі. Та звуки, що полилися після того, спинили мене. Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер має чудовий голос. І це була правда. Він мав глибокий могутній бас, куди вкладав усю душу й усю силу своєї оригінальної вдачі. Цей голос ішов прямісінько від серця й безмежно його хвилював. Я почекала, поки завмер останній глибокий і потужний звук і знов задзюркотів струмок розмови. Тоді я й покинула свій закуток і вийшла через бокові двері, які, на щастя, були близько. Звідти до холу вів вузенький коридор. У холі я помітила, що в мене розв'язався шнурок черевика. На першій приступці я стала на одне коліно, щоб зав'язати його. Саме тоді двері їдальні рипнули і звідти хтось вийшов. Я хапливо підвелася й зустрілася віч-на-віч з містером Рочестером.

— Як поживаєте? — спитав він.

— Дуже добре, сер.

— Чому у вітальні ви навіть не підійшли до мене?

Це саме могла спитати і