Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

мене є таке знаряддя, як кігті. Саме вони й помагають мені лазити по деревах, хоча це не так і легко, як здається. До того ж не забувайте, що цикади вміють літати. На відміну від богомола, зачувши небезпеку, цикада злітає; щойно ти насилу видряпався на дерево, як в останню мить цикада пурх — і нема. Тільки облизня скуштуєш, та й усе. А ще одна прикрість на тебе чигає: часто-густо цикада на тебе напаскудить. До того ж нерідко вона цілиться просто в очі. Зрештою, нехай би собі летіла, аби тільки не паскудила. Невідомо, який психічний стан викликає фізіологічну реакцію, що вона робить це саме перед відльотом. Може, це вияв розпачу. Мабуть, вона хоче приголомшити ворога і виграти час для втечі. Так само каракатиця викидає сепію, нахаба виставляє пазури, а господар пускає в хід латину — усі ці явища можна віднести в одну групу. Цією проблемою теж не слід нехтувати цикадологам. Ретельне її вивчення варте докторської дисертації. Однак повернемося до основної теми. Найчастіше цикади скупчпчуються… як не до вподоби «скупчуються», можна сказати «збираються», але останнє слово заяложене, тому я вибрав «скупчуються… Так от, цикади найчастіше скупчуються на фірміані. Здається, фірміана по-китайському «утун». Листя на фірміані рясне, до того ж кожний лист завбільшки з віяло і за їхнім плетивом анітрохи не видно гілок. Ця обставина ускладнює полювання на цикад. Я навіть подумав, чи, зокрема, не на мою честь складено пісню: «Чую голос твій, тебе не бачу». Нічого не вдієш: доводиться орієнтуватись на голос. Приблизно на висоті одного кена, як на замовлення, стовбур фірміани роздвоюється. На цьому розгалуженні я перепочиваю і, сховавшись за листям, вистежую цикад. А втім, буває, що я не встигаю досягти цієї місцинки, як сторожкі істоти, шурхотячи крильцями, злітають. Погано, як злетить хоч одна. А тим гірше, як почнуть, мов дурні, наслідувати одна одну. Вони-бо в цьому не відстають від людей. Досить полетіти одній, як слідом за нею кинуться інші. Буває, цикада виспівує у цілковитій тиші навіть тоді, коли я досягаю розгалуження. Але хоч скільки я оглядаюсь, хоч як вуха нашорошую, а знайти цикаду ніяк не можу. Починати наново — забарно, і я вирішую перепочити. Зайнявши зручну нозицію, чекаю нової нагоди й тут непомітно для себе потрапляю в обійми сну. Пробудження буває неприємним — падаю стрімголов на кам’яну доріжку саду. Але здебільшого мені щастить упіймати хоч одну цикаду. Прикро тільки, що на дереві цикаду треба обов’язково держати зубами. Тож коли спустишся на землю і виплюєш її з рота, найчастіше вона виявиться мертвою. І скільки б ти не грався з нею, скільки б не дряпав, вона не поворухнеться. Уся принада полювання на цикад у тому, щоб підкрастись і придушити «співунку» передньою лапою саме тоді, як вона насилу заворушить хвостом. Тоді цикада журливо скрекоче й нестримно тріпоче тоненькими прозорими крильцями. Швидкість і краса того руху — нечувана, іншого такого чудового видовища у світі цикад навряд чи можна собі уявити. Щоразу притискаючи «співунку» лапою, я хочу знову побачити цю мистецьку виставу. А як набридне спостерігати це видовище, я прошу вибачення і запихаю цикаду в рот. Трапляються цикади, що і в роті не перестають показувати виставу.

Після полювання на цикад іде інша вправа — ковзання по сосні. Нема потреби довго про неї розводитися, розповім коротко. Зачувши «ковзання по сосні», ви, либонь, подумаєте, що я справді ковзаю по сосні. Але це не так. Йдеться про один з видів лазіння по дереву. Під час полювання на цикад видряпуюсь по цикаду, під час же ковзання по сосні вилажу по дереву, аби лазити. В тому й полягає відмінність між тими двома видами спорту. Сосна, — вічнозелене дерево з давніх-давен, ще відтоді, як у храмі Саймьодзі під час церемонії постригу Ходзьо Токійорі [146] в ченці вперше спалювано карликову сосну, — має страшно шорсткий стовбур. Значить, немає на. світі нічого менш слизького за сосновий стовбур, нічого більш зручного для того, шоб чіплятися руками. І лапами. Іншими словами, немає нічого зручнішого для того, щоб чіплятися пазурами. Одним духом видряпуюсь нагору. А видряпавшись, збігаю вниз. Бігти вниз можна двома способами: хвостом угору, головою вниз або хвостом униз, головою вгору, тобто так, як і підніматися. Питаю вас, люди: котрим із цих способів легше спускатися? Ви завжди поверхово думаєте, а тому, напевне, вважаєте, що, коли вже мова йде про спуск, спускатися вниз головою — велика насолода. Та де там. Ви, мабуть, пригадуєте, як Йосіцуне [147] захопив перевал Хійодорі, і, напевне, думаєте, що коли вже Йосіцуне спускався вниз головою, то котам сам Бог велів так робити. Я не заслужив такої зневаги. Як, ви думаєте, ростуть мої кігті? Вони загнуті назад. Наче яструбиний дзьоб, вони можуть підчепити і тягти предмет, але штовхати назад — про це нічого й думати. Нехай я з розгону вибрався на дерево. Природно, мені — сухопутній тварині — не дозволено довго затримуватися на вершині сосни. Як тільки затримаюсь, обов’язково впаду. Падати, відпустивши лапи, — занадто швидко. А тому я повинен ужити якихось заходів, щоб хоч трохи сповільнити природний перебіг подій. Тобто я повинен спуститися. Здається, ніби між падінням і спуском велика різниця, але насправді це не так. Насправді ось що маємо: спуск — сповільнене падіння, падіння — прискорений спуск. Відміна між спуском і падінням зовсім невелика. А тому що мені не подобається падати, я мушу спуститися, сповільнивши падіння. Тобто я повинен якось зменшити швидкість падіння. Як уже мовилось раніше, мої пазурі загнуті назад, а тому, якщо я, з головою вгору, їх випущу, вони не дадуть мені впасти. Таким чином падіння обертається на спуск. Справедливість цього принципу очевидна. А от спробуй спуститися з сосни методом Йосіцуне, вниз головою. Тепер від кігтів немає користі. Лапи ковзають, втримати тягар власного тіла вже неможливо і той, хто мав намір спуститися. падає. Захопити перевал Хійодорі таким способом важко. З усіх котів мистецтвом ковзання, здається, оволодів тільки я один. А тому і назву цьому видові спорту дав саме я.

Наостанку кілька слів про «обхід паркана». Двір мого господаря з чотирьох сторін обгороджений бамбуковим парканом. Сторони, паралельні до веранди, завдовжки з вісім-дев’ять кенів. Довжина правої і лівої сторони разом яких чотири кени. Так от, спортивна вправа «обхід паркана», про яку я щойно згадував, полягає в тому, щоб пройти по верху огорожі, не впавши на землю. Буває, що зазнаю невдачі, але