Читати книгу - "Ловець орлів"

Батько поклав збоку лук і взяв рушницю, що стояла в головах його ложа. Цю рушницю він придбав торішнього літа в Гудзоновій торговій компанії. Пильно оглянувши рушницю і ніжно погладивши цівку, він поставив її в ногах ложа. Він рідко стріляв із неї, обмаль було пороху та куль. На бізонів ходив із луком та стрілами, а зброєю білих користувався тільки на війні. Придбавши в білих кілька таких рушниць, наші «чорноногі» прогнали вороже нам плем’я кроу до річки Йєллоустон. Ми також змусили кроу покинути пасовища, які простягаються на північ од річки Міссурі.

Спікши на жару м’ясо, мати дала кожному по великому шматку, а собі не взяла нічого. Батько спитав, чи не захворіла вона.

— Тяжко в мене на душі, — відповіла вона. — Чує вона, що ти накликав на сім’ю горе.

— Ха! — вигукнув батько. — Зніми з своєї душі камінь. Нема чого тобі боятися. Невже ти думаєш, що Ловці зважаться мене зачепити? Чи є серед наших воїнів рівня мені? Чи ж не я звершив найбільше подвигів? А скільки разів я водив усіх стежкою війни, скільки разів ми здобували перемогу над ворогами! Коли б я захотів, мене обрали б вождем племені! Тож заспокойся і вечеряй з нами.

Батько справді вірив, що його обрали б вождем, коли б він захотів. Проте він помилявся, і я це знав. Бувало, граючись із друзями й гасаючи поміж вігвамами, я часто чув розмови про мого батька. Запам’яталися мені слова дідуся Присадкуватого Ведмедя. Не підозрюючи, що я стою поблизу, він говорив воїнам, які зібралися в його вігвамі:

— Щоб стати вождем, потрібні хоробрість, благородство, щедрість, тиха й спокійна вдача і, насамперед, розсудливість. Самотній Бізон хоробрий, він — великий воїн. Нас захоплює його благородство: щоразу після полювання він роздає частину своєї здобичі вдовам і сиротам. Але він гордий без міри і гарячий на лихо собі: через якусь дрібничку просто скаженіє. Коли він говорить з людьми чи слухає їх, пиха аж розпирає його. Ні, скажу я вам, не годиться він на вождя.

Прибігши додому, я переказав матері слова Присадкуватого Ведмедя. Вислухавши мене, вона довго мовчала і зрештою відповіла:

— Попри всі свої вади він любить нас. Пам’ятай це завжди.

Подивившись на сестру, я переконався, що й вона не торкалась їжі. То мати, то вона раз у раз тривожно поглядали на шкуру, що запинала двері. їхня тривога передалася й мені. Вдаючи, що обгризаю ребро, я прикипів очима до входу.

Ось чому ми троє не помітили відразу, як позад нас чиїсь руки відгорнули покров вігвама і міцно вхопили жердини. Не бачив цього й батько: він сидів обличчям до виходу, поволі пережовуючи шматки м’яса, і мугикав пісню койота. І раптом Ловці підняли задню стіну вігвама й через наші голови перекинули нашу оселю на землю. Інші ж схопили батька і скрутили йому руки — він навіть не встиг підняти ножа, яким різав м’ясо, щоб оборонитися.

— Відпустіть його! — закричала мати. — Кажу ж вам, відпустіть!

Сестра, плачучи, кинулась у ніч, а я стояв, наче вкопаний, не знаючи, що робити. Люди, запнуті ковдрами із звіриних шкур, щільно оточили нас і мовчали. Аж моторошно стало мені від їхнього мовчання, вони, певне, вважали справедливою кару, визначену батькові.

Восьмеро воїнів міцно тримали його, інші похапали зброю та м’ясо, яке він привіз того дня. Потім наперед виступив ватажок загону Ловців і вперіщив гарапником по батьковій спині. Удар, певне, був не сильний, але озвався на тонкій шкіряній куртці гучним виляском сирівцю. Хтось із юрби застогнав. Моя мати з вереском кинулася вперед, одначе її притримали. Притримали й мене, коли я метнувся до ватажка Ловців. Шість разів ляснув гарапник, але батько не здригнувся — ані пари з уст.

Тоді ватажок Ловців мовив:

— Ви всі бачили, як покарали людину, що порушила закони полювання. Будьте мудрі, коріться наказам вождів. Пам’ятайте: наші закони служать на благо всього племені. Нехай знають неслухи, що їм не буде пощади.

Ловці відпустили нас трьох і пішли мовчки. Відразу почала рідшати юрба.

Батько сів на ложе із звіриних шкур і схопив руками свою похнюплену голову. Повернулася сестра і, схлипуючи, взяла мене за руку. З нами зостався дехто з наших родичів та друзів. Вони допомогли матері звести вігвам і розкласти невеличке багаття. Підбадьоривши нас на прощання лагідним словом і запропонувавши сушеного м’яса й пеммікану, вони пішли слідом за юрбою додому.

Тричі мама підкидала хмизу в вогонь, а батько незворушно сидів, не відриваючи рук від обличчя. Жорстока кара випала йому. Удари гарапника були слабенькі, майже безболісні, навіть дитина могла їх витримати. Але великою образою була йому така кара. Ми, «чорноногі», вважаємо, що людина зможе забути свою ганьбу тільки після смерті того, хто її скривдив. Тому ми лаємо дітей, але ніколи їх не шмагаємо. Вдарити дитину — це зламати її дух.

Дотлівало багаття, а мати вмовляла батька лягти й заснути. Він сидів як камінний, ні слова у відповідь. При тьмяному світлі гаснучого жару ми троє полягали на м’які шкури, залишивши його самого. О, як нам хотілося його розрадити! Засинаючи, я подумки повторював: «Це його вина. Він сам накликав на себе кару». Але тієї ночі я любив його так сильно, як ніколи досі. Довго я крутився в постелі й усе думав, як батько зустріне світанок, що принесе йому завтрашній день.

Уночі я чув батьків стогін і тихий голос матері:

— О, муже мій! Що мені зробити? Чим заспокоїти твою душу?

Розділ другий

Коли я прокинувся на світанку, батько й досі сидів на ложі із звіриних шкур, утупивши очі в багаття. Мабуть, отак він провів цілу ніч. У нього було змучене, постаріле обличчя.

Мати заговорила до нього:

— Нам нічого їсти. У вігвамі не лишилося ні шматочка м’яса. Дозволь мені піти до моїх братів та попросити в них м’яса, щоб нагодувати дітей.

— Авжеж, іди. Нагодуй дітей і наїжся сама. Я їсти не буду. Ні рісочки не покладу в рот, поки ми не покинемо цей табір.

— О, що ти кажеш? — злякалась мати.

— Більше я не пікуні! Я зрікаюсь цього племені. Іди й принеси м’яса, наїжся й хутенько спакуй наші речі. До обіду ми будемо далеко від табору.

Сестра і я з