Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

До речі, в 1319 році Кулхан був ще дуже молодим, мабуть, йому тоді виповнилося 18–19 років. Ось чому Узбек, на той час уже змужнілий, призначив його лише удільним московським намісником. Він готував Кулхана до більш серйозної роботи. А в тому, що хан Узбек був видатним державним діячем, сумніватися не варто, бо залишилися свідчення арабських і перських істориків його часу.

Як бачимо, і в цьому випадку історія не потребує винятків.

4. Розглянемо ще одну причину, через яку зобов’язані віднести так званого московського князя «Івана Калту» до царевичів–огланів роду Чингісхана.

Історія Золотої Орди, якщо уважно вивчити праці Джувейні та Рашид–ад–діна, не знає випадків, коли б потужними військовими угрупованнями у воєнних походах керували не представники роду Чингісидів або їхні одноплемінники: Джабе, Субедей, Мухалі тощо. Хани не довіряли представникам чужих підкорених народів. Зрештою, в цьому не було потреби, бо кочівники–степовики були досить войовничими і змалку привченими до військового ремесла. Цілком зрозуміло, що й інородці могли у Золотій Орді дослужитися до темника, однак слід було постійно перебувати перед очима царя і демонструвати хоробрість, вмілість та відданість.

Як зазначалося вище, і в цьому питанні для московита Івана Калти у Золотій Орді було зроблено виняток. Ми вже писали, що князь Іван Калта очолював п’ять туменів війська у поході на Твер в 1327 році після вбивства царевича Чолхана (в російській інтерпретації — Шевкала). Наводилися слова М. М. Карамзіна.

Але так подавали матеріал й інші російські історики. Послухаємо, наприклад, професора В. О. Ключевського:

«Хан доручив Калиті покарати тверського князя за повстання. Той справно виконав доручене: під його проводом татари розорили Тверське князівство «і просто рещи, — додає літопис, — усю землю… положиша пусту», не рушивши, звичайно, Москви» [77, с. 143].

5. За покарання Твері Узбек призначив Івана Калту Великим московським князем у 1328 році. Таким чином, місто, засноване в 1272 році царем Золотої Орди Менгу–Тимуром, через 56 років стало столицею одного з північних улусів Орди. Російські історики і в цьому вбачають звичайну випадковість. Тобто ми говоримо про цілий ланцюг збігів, що супроводжували московського князя Івана Калту від дня його народження. Хоча факт самого народження теж в історії не зафіксований.

Московський історик Микола Борисов навіть захоплюється цим феноменальним ланцюгом випадковостей. Послухаймо: «Доля розпорядилася так, що на той час старших братів Івана Калити — Олександра і Бориса — вже не було в живих. Як і Юрій, вони померли бездітними. Московський престол в результаті цього дивовижного ланцюга випадковостей перейшов до четвертого брата — Івана» [50, № 10, с. 8].

Згідно з цією московською писаниною, царі Золотої Орди взагалі ніякого впливу на Московію не мали.

Але що цікаво: відтоді, тобто з 1328 року, повністю змінилися поведінка і «хватка» московських князів. Вони стали безвідмовною зброєю ханів. Якщо колишні князі ростово–суздальської землі хоч якось проявляли характер у взаєминах, то від князя Калти нічого подібного не простежується. Всі князі, ніби за помахом чарівної палички, перевиховалися і визнали верховенство Івана Калти. І це при тому, що залишилися кровні образи і жорстока міжродова помста.

Це не мої вигадки. Ось слова М. М. Карамзіна: «Літописці кажуть, що зі сходженням Іоана на престол Великого Княжіння мир і тиша запанували в північній Росії (землі Моксель. — В. Б.); що Моголи перестали нарешті спустошувати її краї і кров’ю бідних мешканців зрошувати попелища: що Християни на сорок літ відпочили від знемоги і насилля тривалого…» [41, том ШМ, с.274].

А ось що каже стосовно цього Троїцький літопис: «В літо 6836. Князь Іван Данилович сяде на великому княжінні, і бисть по всій землі тиша» [59, с. 230].

Що ж трапилося одночасно у Золотій Орді та в її північних улусах (Москві, Володимирі, Твері, Рязані, Суздалі, Нижньому Новгороді та ін.), що так різко змінило поведінку кожної зі сторін?

Йдеться про поведінку не лише царя Узбека, безлічі його чиновників, московського князя Калти, а й сотень баскаків землі Моксель. І не тільки за життя царя Узбека, а й за життя Джанібека, Бердибека та інших. Йдеться про «тишу» довгих «сорока літ», як сказано в літописах, про «тишу» з 1328 до 1368 року.

Що ж утихомирило цю землю?

Скільки б читачі не зверталися до московської історії, вони не знайдуть вичерпної відповіді на запитання. Знову посиплються масовані винятки із золотоординських правил для Московії та її князів.

Адже єдина правильна відповідь страшна і неприйнятна для московитів. Вона твердо ставить хрест на московській брехні. Підриває зсередини концепцію російської державної історіографії. Вона очевидна і чиста, як сльоза: хан Узбек призначив Великим московським князем Чингісида, свого брата Кулхана (іноді ще пишуть і говорять — Куліхан). У російській історичній літературі він подається як Калита, Калта, Кулпа, Кульпа. Всі імена належать одній особі.

6. З появою в Московії Чингісида Кулхана туди перебрався на постійне проживання митрополит Петро. Якщо б Іван Калта належав до роду Рюриковичів, хан Узбек ніколи не дозволив би князеві Калті і митрополиту Петрові, а згодом Феогностові, сконцентрувати в одному місці у чужих руках світську і духовну владу. Ця істина очевидна і не може викликати сумнівів, якщо вважати ханів Золотої Орди розумними людьми.

Зверніть увагу: починаючи з 1325 року (а можливо, й раніше) митрополит Петро надав перевагу Москві перед Володимиром. І це при тому, що Іван Калита, за московськими «казками», був звичайним удільним князем. Виходить, що митрополит за власним бажанням ігнорував Великого баскака і Великого князя, не кажучи вже про хана, що є очевидним абсурдом. Уявіть собі, що, скажімо, завтра Московському патріархові Кирилу більше сподобається Вологодський губернатор і він вирішить перенести патріархію до Вологди. Як ви гадаєте, йому дозволять це зробити.

Отож–бо! Не можна припускати, що влада Золотої Орди була дурною і наївною. Тим більше в часи розквіту держави.

Ось що говорить московська історія:

«Митрополит благословив побудову в Москві кам’яного собору, ім’я якого багатозначно повторяло ім’я головного собору стольного Володимира. Відомо також, що Петро дав князеві Івану гроші, що дало змогу швидко, протягом одного року, завершити будівництво. 14 серпня 1327 року, напередодні престольного празника, собор було урочисто освячено. У його стінах був похований первосвятитель, який помер 21 грудня 1326 року» [50, № 10, с. 8].

З цього факту випливає зовсім не те, чого так хочуть московити. Наочно видно: