Читати книгу - "Тигролови"

Ціною дружби. "Злодюжка"

Якось пішов він бідкувати з дубельтівкою. Далеко зайшов і ходив собі по кедрачах, задравши голову, непомітно заходив все далі й далі. Часто стояв і, замість стріляти, дивився, як вивірка порається з биркою... І згадував того бурундучка, що він його пограбував колись, як ще вперше опинився в тайзі. Як то він тепер поживає?.. А коли вже мав вертати, то було не рано, несподівано почув тріскотняву, якийсь підозрілий шелест. Глянув — на нього йшла ціла череда якихось тварин, нишпорила. Григорій хвилинку подумав, побачив височенний виворотень поблизу і вмить видряпався на нього. За хвилину те місце, де він щойно стояв, і навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили під снігом, хрумкали, чавкотіли, розмелюючи щелепами кедрові бирки і вибираючи горіхи. До лиха їх! Тут були і невеликі підсвинки, і великі вепри. А один був здоровенний, як бугай, — ходив у центрі, а все менше сновигало навколо нього, він, як гора, межи всіх. Григорій збагнув, що це і є отой сікач — отаман вепрячий. що про них розповідають страшні речі. Тут лише він пошкодував, що опинився отак з дробовиком, а не з гвинтівкою. Стрельнути шротом — це тільки нашкодити. Вепр — не вивірка. А сікач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжакові, стоїть пилкою по хребті. Високий на ногах, грудастий, рилатий і сухозадий. Страшна потвора. Ікла підібгали верхню губу й стирчали, мов ножі. Стрелити, щоб розігнати — не можна, бо сікача не злякаєш. Навпаки, він розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому від шроту — як від бузинової пукавки.

Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.

Григорій був зодягнений зле для довгого сидіння на такому високому, почесному місці, а вепри не квапились. Чавкотіли навколо: напали, бач, на великі поклади їжі. Ех, якби оце гвинтівка та Сірко з Сірченятами. — було б діло! Сікач кілька разів підходив під виворотень. і Григорій відчував, як той виворотень схитується. Чухається, сатана! Почав падати сніг. Піднявся вітер.

Нарешті Григорієві урвався терпець, — прокляті чушки! Він спересердя вистрелив. І просто-таки сікачеві в морду. Така думка була: "Перелякаю, очі повибиваю". Постріл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженів, почув ворога, гуркнув і кинувся на виворотень... І він би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозуміла несподіванка...

Миттю весь табун і сікач вкупі кинулись навтіки, затріщали по всім лісі і щезли, мов і не було їх.

"Тигр! Далебі так". — З Грицькових оповідань Григорій знав, що в цих краях за тутешніми законами слідом за вепрами неодмінно ходить тигр, — пасе і з того живе.

Така невиключена можливість — зустрітися з тигром, мавши дубельтівку в руках, була не зовсім приємною. І хоча знав і те, що кішка ця людини боїться та перша її ніколи не зачепить, але... ану ж, як він голодний.

Проте ніякого тигра це було, та й хіба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремія.

Мавши вибір між можливою смертю в звірячих пазурах і певною смертю на виворотні від холоду, Григорій почекав мить, послухав, а потім рішуче зліз і пішов.

Але куди йти? Сніг сипав такий, що нічого не видно. Вітер крутив віхолу. Темно... Тут тільки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тільки путньої зброї не було при собі, а й сірників. Отже, ніяк було й вогню розкласти. Якийсь час ішов з упертості. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадійному становищі і знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночі, вирішив чекати, поки вщухне віхола. А щоб не замерзнути — вирішив тупцювати навколо товстого дерева. Так він крутився довго. Разів кілька пробував запалити вогонь без сірників — насмикав вати з куцини, понатикав її в патрони і стріляв... Так він розстріляв всі набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тліє, клята, — покурить-покурить та й гасне.

Трохи перестало крутити. Тоді він пішов далі, поліз по снігу напропуд. Стомився. Веремія тим часом закрутила ще дужче. Тоді сів між кедрами і вирішив чекати ранку. Тримався з усіх сил, щоб не задрімати, бо знав, що тоді навряд вже чи вийде він переможцем в цьому дурному змаганні з стихією. Тримався, тримався... і задрімав. Власне, не задрімав, а сидів і думав про всяку всячину... Розбудив його сторонній дотик. Схаменувся — перед ним стояла якась тварина і лизькала його в ніс.

— Заливай!!!

Заливай радісно загавкав. По хвилі підійшла постать, вся біла, заліплена снігом, — десь брьохалась по пояс у снігах. Наталка! Важко дихала. Вибилась із сил.

— Живий? — спитала відсапуючись.

— Живий, — відгукнувся стримано.

Довго відсапувалась. Потім сказала сердито:

— Хто ж так ходить?!. От іще...

Більше вона нічого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пітьмі по нетрях. А веремія крутила.

Постояли якийсь час. Потім пішли. Довго борсались у снігу — і заблукали десь зовсім. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свій бік, — вона думала, що ліпше орієнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати.

Натрапивши на якусь скелю в гущавині, Наталка вибрала затишне місце під густим дахом сплетеного і покритого снігом гілля. Тут було сухо і зовсім не було снігу, сухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась