Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

неподалік загавкав крізь сон сторожовий собака, але, нічого не підозрюючи, скоро затих. Шатро гетьмана було зовсім поруч, і схоже, що відчайдушний задум курінного вдавався – ось-ось вони обведуть круг пальця Славинського з його одвічно настороженими і підозрілими до всіх сердюками.

Раптом зовсім поряд із собою Богун виразно почув голос Славинського:

– Не спати, пся крев, нікому не спати! Щоб мені тут навіть миша не прослизнула, муха не пролетіла!.. Яровий!

– Тут, вашмосць! – почувся неподалік хрипкий голос.

– Чому так темно тут? Підсвітити швидко. Щоб через десять кроків вогонь палав! Чи тобі, неробо, хмизу не вистачає?!

– Одну хвилину!

Затупали, віддалюючись, важкі кроки. Богун лежав нерухомо, очікуючи на сигнал, що його мав подати курінний. На випадок, коли б їх викрили на підступах до гетьманського намету, було домовлено діяти напролом – спершу Базіка, який йшов замикаючим, мав кинутися навтіки, привертаючи до себе якнайбільше уваги, потім сам Богун разом із Савкою приймали б нерівний бій, а в цю мить Омелько з Данилом за будь-яку ціну проривалися б до шатра. Ще напередодні, коли курінний відібрав його в числі інших для перевірки на міцність гетьманської сторожі, Іван сприймав все як жартівливу прогулянку. Однак тепер, лежачи всього в кількох кроках від злого спросоння Славинського і десятка не менш злих вартових, він відчув себе так, немов знаходився серед ворожого стану, а в руках мав не кленовий цурпалок, а гострий ніж. Передбойове напруження застукотіло в скронях, приносячи з собою ясність думок і войовничий запал.

Темна тінь Славинського віддалилась, і Богун почав просуватись далі, трохи позаду відчуваючи присутність Савки Обдертого – жодним звуком той себе не виявив, але Іван знав, що він там. Напруження зростало. Через кілька хвилин, коли до намету залишалось всього два десятки кроків і лінія возів, виставлена дишлами назовні, почулись кроки кількох людей – охоронці, виконуючи наказ Славинського, повертались із в'язанками хмизу. Ще хвилина, і витоптана трава, серед якої принишкли пластуни, з'явиться з темряви в яскравому світлі, і їх буде викрито.

«Чому ж Омелько не подає гасла?» – забилась думка в розгаряченому мозку Богуна. Та вже за мить усе змінилось. Крик пугача, який мав слугувати тим самим гаслом, так і не знадобився.

Один із сердюків, із завзяттям поспішаючи виконати наказ, зі всього маху налетів на довгов'язого Базіку, який витягнувся в траві на цілий сажень.

– Ох йо… – глухо вигукнув сердюк і голосно гепнувся до землі. Решту його фрази, яка все одно не відрізнялась літературним смаком, заглушив тріск хмизу, що його сердюк тримав перед собою.

Базіка швидко здійнявся на ноги.

– До лісу! До лісу, братчики! Викрили нас! – заверещав він і чимдуж кинувся до возів край табору. Кілька секунд чувся тріск і гупання ніг погоні, яка кинулася вслід за втікачем. У темряві хтось вилаявся, десь бахнув постріл, і швидко почали наближуватись кілька вогняних плям – це бігли від намету охоронці зі смолоскипами. Незабаром від возів почувся крик і глухі удари – очевидно, товкли Базіку.

– Ну, Іване, наша черга, – вигукнув Савка і кинувся навперейми вогню смолоскипа.

Іван одним зусиллям кинув сильне треноване тіло назустріч другому охоронцю і за мить збив його сильним ударом ноги. Підхопив смолоскип і чимдуж жбурнув його подалі від себе. Відшукав у темряві Савку. Обдертий теж встиг розправитись зі своїм супротивником і похапцем притушував його смолоскип. До них вже бігли кілька озброєних киями сердюків.

– Ну що, Богуне, давай-но спина до спини та порівняймо панам-браттям пики! – оскалився Обдертий.

Іван одразу ж став, прикриваючи спину товариша, і підняв перед собою двома руками кия.

– Тут ми, тут! Ану, підходь – на всіх вистачить, – весело вигукнув він.

І почалось. Удари посипались зусібіч так раптово, що Іван ледь встигав їх відбивати, діючи кийком на манер меча-еспадрона.[57] Хвацько збивав удари, вивертався й контратакував, час від часу все ж пропускаючи досить відчутні стусани – нападників усе більшало. Плечем відчував плече Савки. Обдертий ревів, мов ведмідь, і з-під його кия раз по разу вилітали нападники, одразу ж затихаючи під ногами в спільників.

– Ну ж бо, Іване, бий їх, колоти! – кричав Савка.

– Давай, підходь, – скалився Богун.

Але хоч як вправно не відбивалися друзі, положення все гіршало, а за хвилину коло навкруг них почало стискатись. Не маючи перед очима смертельно-гострого леза, вартові лізли під удари київ, мов бик на червону хустину. Скоро Іван почув, як дужі руки вхопили його іграшкову зброю, вчепились в одяг, обвили ноги.

– Долають, таку їх через так! – щосили гаркнув він і рвонувся, відпускаючи кия. Ще кілька разів встиг змахнути важкими кулаками і, мов підкошений, упав під градом ударів. Устиг ще відчути, як струменить по обличчю з розбитого носа кров, почув, як оскаженіло харчить поряд Савка, перекочуючись по землі під цілою купою тіл, і почав втрачати пам'ять. Останнім, що почув, був чіткий голос, котрий належав комусь з генеральних старшин:

– Досить! Спиніться, пани-браття, досить!

Через якийсь час бійка припинилась. Важко, мов уві сні, Богун сів і подивився довкола.

Навкруги палали смолоскипи. Кілька хвилин тому зовсім пуста і темна галявина була повна козаків і залита світлом. Поряд з Іваном сидів Савка. Глипав на нього очима, які швидко запливали сизими гулями. З брови і носа Обдертого текла кров, розірваний кожух, обліплений землею і залишками маскування, виглядав досить кумедно.

– Пройшли? – хрипким голосом запитав він у Івана.

– Не знаю, – знизав плечима Богун.

– Але ж і натовкли макітру! Всередині немов бджолиний рій гуде… – Савка обхопив голову руками. – А ти такий гарний, Богуне!

– На себе подивися, – Іван зробив спробу піднятися на ноги. Це видалося зовсім непростим завданням. Нарешті встав, похитуючись, немов п'яний, і обвів поглядом навколишніх.

Першим, що побачив, був повний ненависті погляд Славинського. Сотник стояв кроків за п'ять від місця минулої бійки, широко розставивши ноги, з закладеними за спину руками, і з-під лоба поглядав на Івана. Богун мовчки витримав погляд.

– Знову ви… – люто видихнув Славинський. – Надто часто ви стали зустрічатися на моїй стежці, лотри, надто часто!

– А ви, мостивий пане, краще службу свою служіть, тоді й дорогу вам ніхто перейти не схоче, – спокійно відповів Богун, дивлячись у вирячені очі Славинського.

– Що?! – змією зашипів сотник. Груди його, затягнуті кармазином жупана, запрацювали, немов ковальські міхи. – Та як ти смієш, щеня нерозумне, так розмовляти зі мною?! У кайдани захотів?!

– Не шипи, гадюко, не боюся! – Іван раптом відчув у грудях спопеляючий гнів на сотника. – Раз уже спробував! Трапишся ти мені ще, приміряємося чесною зброєю, а не